Володимир Шитік - Остання орбіта

— У нас два дні, дві ночі і ще декілька годин, — уточний Скрут.

І це була правда. Трохи часу вони справді мали, і не було потреби, щоб Скрут обов’язково знаходився ці дні на кораблі. Подумавши, Балаш врешті здався.

— Поговоримо вранці, — пообіцяв він.

Світанок прийшов похмурий. Шалений вітер ніс звідкись з півдня хмари дрібного піску. У цій рухомій сірій мішанині було так само важко орієнтуватися, як і в тумані.

— Може, почекаємо погоди? — сказав Балаш.

— У нас тільки два дні, одна ніч і декілька годин, — повторив свої слова Скрут.

Балаш усміхнувся і дозволив виїжджати. Врешті, локатори бачать і в більш щільному середовищі.

Однак ні Скрут, ні Балаш не врахували одну особливість — у горах, де треба було шукати вогник, довелося ходити пішки, покинувши всі прилади в кабіні всюдихода. Скрут повернувся ні з чим.

Над вечір вітер стих. Осів пісок. На потемнілім небі заблищали зірки.

— Не журися, — втішав Балаш товариша, — сьогодні ми його обов’язково спіймаємо.

Ще звечора вони розставили прилади, настроїли їх. Тепер, коли з’явиться вогник, вони не тільки довідаються напрям, але й відстань до нього з точністю до одного метра. Коли стемніло, вони зайняли позицію на вершині пагорбка.

Час, здавалося, до неможливості сповільнив свій біг. Вони раз-по-раз позирали на годинники, не довіряючи електронному секретарю. Але навіть секундна стрілка наче перетворилася в хвилинну — так мало обертів зробила вона по круглому циферблаті.

Скрут відійшов убік, покинувши Балаша біля приладів. Він хвилювався і відчув потребу зараз побути на самоті. Присів на камінь. Після цілого дня блукань було приємного випростати стомлені ноги. Скрут прихилився плечима до скелі, з задоволенням відчуваючи під еластичним костюмом її земну твердість.

Ніч, передостання для них на цій планеті, нечутно накрила все довкола. Густу непроглядну темряву не могли перемогти ані Чумацький Шлях, ані яскравий Сіріус, що у своїй статичності виглядав намальованим. І все решта було таке ж далеке від реальності — нерухоме, неживе. Єдине, що здавалося живим, це та червона цятка, яка неначе сигналила їм про щось невідоме і, може, необхідне для людей. Скоро вона з’явиться знову. Він довідається, де вона, і прийде завтра на те місце. Чому він вірить, що за цим вогником щось є? А раптом, справді, сподіватися на щось незвичайне може лише такий новачок, як він?

Він пам’ятав випадок, який став уже хрестоматійним для багатьох поколінь учнів космічних шкіл. Якось два стажери надіслали з Марса повідомлення, що натрапили на рештки невідомої цивілізації. На знімках, які вони передали, люди побачили щось вельми подібне на знаряддя праці, химерної форми фігурки, які були або породженням фантазії їх творців, або, навпаки, розповідали про вигляд самих творців.

Це була сенсація. На Марс відправили велику експедицію. І перше більш-менш детальне дослідження показало, що знайдені фігурки — рештки не загиблої цивілізації, а метеорита. Потрапивши у атмосферу Марса, він вибухнув, а осколки, оплавившись, набули такої дивної форми.

А це повинні були встановити самі стажери. Вони не зробили цього, бо таке вже велике прагнення в кожного молодого космонавта бути першовідкривачем. Чи не схожий він чимось на тих стажерів?

Стало холоднувато. У розрідженій атмосфері планети перепади температур були вельми значними. Скрут увімкнув електрообігрів скафандра. Тепло розлилося по тілу, налаштовуючи на спокійний, розважливий лад.

Врешті все має свій початок і кінець. Ця стара істина для Скрута зараз звучала, як відкриття. Мине ще доба-друга, і він знову буде на зорельоті. Забудуться ці нічні години напруженого чекання, і почнуться роки, обмежені каютою, салоном і обсерваторією. Усе одноманітне, розмірене, буденне і тому ніби загальмоване, як життя в анабіозі. Працюють двигуни, підтримуючи на зорельоті власну силу тяжіння. Лічильники відзначають мільйони пройдених кілометрів. А ти не бачиш цього руху, не живеш ним. В ілюмінаторах усе та ж чорнота, сям-там проштрикнута блискучими цятками. Вона була вчора, позавчора, місяць тому. Зореліт і разом з ним ти ніби висите в просторі на одному й тому ж місці. І цьому висінню не видно кінця. І вже не віриш навіть у те, що щось, що має початок, матиме кінець.

Скрут розумів усю недоречність своїх думок. Бачив, що вони накладають відбиток на його поведінку, переживав, ловлячи тривожні погляди товаришів. І не міг нічого з собою вдіяти. Йому здавалося, що він раптом став на кораблі зайвим. У той час, як решта працювали, він, зайнятий самокопирсанням, нічого корисного не зробив. Повільно і марно текли його дні. Навіть астрономічні спостереження, найулюбленіше його заняття, не приносили того задоволення, яке він відчував, знаходячись на заатмосферних станціях Землі. Він складав карти, сумлінно, старанно, як курсант космічної школи на першому році навчання. А в глибині мозку весь час пульсувала гадка, що це, либонь, міг би зробити й автомат. Знімки потім проаналізував би будь-який фахівець. І часом думалося, чи не краще було бути в анабіозі?