Володимир Шитік - Остання орбіта

Він зрадів цьому розвідувальному польоту. Зіткнення з невідомим, нехай і неживим світом, — мрія кожного космонавта. До того ж це не нерухомість зорельота у дрейфі, яка, між іншим, нічим не відрізняється від польоту з субсвітловою швидкістю: відстані Всесвіту були більшими за людське уявлення про простір і час. Але чи буде він радіти, коли повернеться? Чи здолає парсеки, яких не видно і які все ж існують, бо виявляються в безконечних і нудних роках. Кажуть, що найкращий лікар від нудьги — праця. Безперечно, це так. Тільки йому ще треба, щоби праця давала відчутний результат, щоб вона, задовольняючи його, знаходила відгук у інших, була корисною.

Непотрібності людям він боявся понад усе з того часу, як почав задумуватися над сенсом свого існування. Він сподівався, що саме тут, у космосі, не лише народжуються великі відкриття, але й перевіряються людські якості. І, певно, переоцінив сам себе. Космос виявився не скарбницею, повною наукових відкриттів. У першу чергу — це буденність і терпіння, якого в нього, як виявилося, вельми мало.

Він і зараз, коли залишалося всього декілька хвилин, підганяє час. А Балаш зовсім спокійний. Балаш навчився чекати — він уже двічі був у просторі. На Землі минуло століття. Багатьох, з ким Балаш починав, уже нема. Багатьох не застане, коли повернеться звідсіля. А скажи, і Балаш іще раз покине Землю, хоч разом з цим він покине останніх своїх близьких. Балаш не сумує в космосі, повсякчас рівний, зібраний — згусток енергії та розважливості. Певно, таким і повинен бути мудрець, який звідав владу над собою і часом.

Ніби здогадавшись, що Скрут думає зараз про нього, Балаш озвався:

— Увага!

Скрут зиркнув на годинний. Тридцять секунд, двадцять. Він напружився і відчув, що не вистачає сили звестися на ноги.

Сигнал електронного секретаря пролунав зненацька. Скрут його чекав — і все одно здригнувся. Потім покліпав віями, відганяючи ману. Під Сіріусом, як і хвилину або годину тому, була непорушна чорнота. Вона різала очі, наганяла сльози, і не було в ній колишнього вогника. Приголомшений Скрут не ворушився і все чекав, чекав…

Напевно, минуло багато часу, коли Балаш нарешті сказав:

— Ходімо…

Повернення було сумним. Балаш відключив електронного водія і сам крутив штурвал всюдихода, вибираючи дорогу серед каміння. Скрут був удячний йому за це. Чому ж не стало вогника, який до того з’являвся з дивовижною точністю? А може, правда на боці Балаша? З цим не хотілося погоджуватись. Скрут думав, думав, і йому весь час здавалося, що він не може зрозуміти чогось істотного, вельми важливого.

Скрут заснув тільки з допомогою електросну. Аде й уві сні якась думка, знайома й невловима, свердлила мозок.

Цю думку Скрут майже зрозумів, коли прокинувся вранці. В ілюмінатор зорельота били різнобарвні промені тутешнього сонця. У їх світлі, як і на Землі, кружляли дрібнюсінькі порошинки. А вчора їх не було. Не було, не було…

— Павле! Павле!

Динамік розбудив Балаша.

— Що таке? — спитав він. — Дав би виспатись.

— Це не мінерал, павле! — вже радісно кричав Скрут.

— Ти що, знайшов його? — іронічно промовив Балаш.

— Зараз! Зараз! Чекай, я прийду!

Через кілька секунд Скрут увірвався в каюту Балаша і плюхнувся у крісло поряд з ліжком.

— Небо було чисте? — спитав він у Балаша.

— Вночі? Чисте.

— Але вогник не світився?

— Ні.

— Значить, це… ну те, що ти називаєш мінералом, світиться не відбитим світлом якоїсь зірки. За одну ніч, ти це знаєш не гірше за мене, вони не могли помітно переміститися на небі. Вони практично нерухомі. Отже, це щось світилося або само по собі, або завдяки якомусь енергетичному джерелу. Перше відпадає, бо інакше ми бачили б вогник учора. Згоден?

— Слушно… — Балаш сів на ліжку.

— Залишається друге — щось живить той вогник. Є якесь джерело. Так?

— Припустимо.

— Таким джерелом може бути ось що, — Скрут показав рукою на веселковий зайчик, який застиг на стіні. — Учора, до речі, увесь день було хмарно.

— Але ж це означає… — вражений Балаш не закінчив фрази.

— Що ми маємо, можливо, справу з чимось подібним на сонячну батерею. Удень вона набирає променисту або теплову енергію. А опісля віддає, — закінчив його думку Скрут.

— Сміливе припущення… — зараз Балаш вже не іронізував. Він відчув у міркуваннях Скрута деяку правоту. І він сказав: — Якщо сьогодні ми помітимо вогник, я затримаю відліт. На добу. Інакше…

Балаш не договорив. Але Скрут і так знав, що він міг сказати, і був вельми вдячний товаришеві. Тільки тепер його вже не мучили сумніви. Що б там не ховалося за тим вогником, він, безумовно, був цікавим явищем чужої природи. Вартим, щоби з ним познайомитися ближче.