Володимир Шитік - Остання орбіта

Скрут не помилився. У певний час під Сіріусом засвітилася червона цятка. Потім вона блимнула три рази і згасла. Але тепер її місце було запеленговане. І ледь розвиднілось, Скрут з Балашем вирушили до гірського хребта. Озброїлися зовсім по-земному — альпенштоками, черевиками з гострими шипами. І лише прилади, які могли допомогти їм помітити у довкіллі металічні предмети, робили їх більш схожими на геологів, аніж на альпіністів.

Вони йшли, перестрибуючи розколини, обходячи неприступні піки, спускаючись у тіснини і здираючись на обривисті скелі. У земних умовах вони навряд чи здолали б таку дорогу. Але на планеті, меншій за Землю, була меншою і їх вага.

Вони спинилися відпочити біля невисокого плато. Там, за підйомом, повинен бути той самий вогник. До нього вже рукою подати.

Скрут пройшов декілька кроків, вибираючи зручне місце, щоб присісти. І в цей час заблимав індикатор металошукача. Десь близько був метал чи поклади руди. Однак те, що вони відповідали координатам вогника, насторожило.

Скрут був легшим, і Балаш підсадив його на плато.

— Кидай мені трос, — попросив він, коли Скрут опинився нагорі. Скрут чомусь не відповідав. Балаш крикнув уже нетерпляче: — Допоможи!

Тільки тоді озвався Скрут. Він говорив пошепки, і Балаш не відразу втямив, що до чого.

— Який корабель? — перепитав він.

Не відповідаючи, Скрут нахилився на урвищем і опустив трос. Балаш поглянув догори і жахнувся: навіть крізь пластик гермошолома було видно, як зблідло лице товариша. Поспіхом перебираючи руками, він стрімко злетів угору. З плато відкрився широкий краєвид. Балаш крутив головою, дивуючись, що могло вразити Скрута. Він нічого не зауважив — ті ж скелі, що вони бачили внизу, хіба тільки більші.

Тоді Скрут нарешті заговорив виразно:

— Дивися! — і простягнув руку.

Балаш поглянув і ледь стримав вигук. Там, серед кам’яних стін тіснини, присипаний обвалом, лежав довгий сигароподібний корпус зорельота. Вони, космонавти, у цьому помилитися не могли, навіть розглядаючи його здалеку.

Балаш і Скрут підійшли ближче. Зореліт був старий, такі будували ще в позаминулому столітті. Тепер це була купа металічного брухту.

— Треба було б подивитися всередині, — сказав Балаш, позираючи на порожні отвори деформованих ілюмінаторів і вхідних люків.

— Навряд чи знайдемо там щось, — відказав Скрут. — Вогонь, мов смерч, пронісся по відсіках.

Балаш бачив і сам, що рубка, де повинні були знаходитися матеріали експедиції, лежала збоку від основного корпусу, почорніла, сплющена.

Вони походили навколо мертвого гіганта, намагаючись визначити, що це за зореліт, аби принести на Землю останню звістку про його трагічну долю. Але й цього не вдалося зробити. Корпус оплавився, наче крига під весняним сонцем.

Вони мовчки постояли трохи і пішли назад, вражені страшною картиною загибелі. І коли відійшли вже далеко, Скрут раптом спинився.

— Але що тоді світилося? — спитав він.

— Справді, — згодився Балаш і спинився так само. — А ти впевнений, що це точно тут.

— Ні… Хоча вогник повинен мати якийсь стосунок до корабля. Тепер я в цьому не сумніваюся.

Балаш роззирнувся навкруги. Гори, скелі, каміння, серед яких уже не видно і зорельота. І зорі зверху не такі яскраві, як раніше, однак помітні в розрідженім атмосфернім покрові планети.

— Візьми орієнтир, — порадив він Скруту, який так само спробував щось помітити у довкіллі.

Скрут здивовано сказав:

— Це в боці, бодай, з кілометр…

— Ходімо хутчіш, — відказав Балаш. — Боюся, не встигнемо до смерку.

Дорога була покрутиста. Минуло ще з півгодини, коли Балаш сказав:

— Десь тут.

Кам’яний хаос, здалося, став ще більш непрохідним. Навряд чи можна було в ньому щось зауважити, і Скрут недовірливо спитав:

— Тут?

Цього разу вони не помилилися. Випадково глянувши на вершину обривистої, наче стятої, скелі, Балаш скрикнув. Там було щось схоже на печеру. Вхід, ніби засклений, тьмяно поблискував, віддзеркалюючи скупі різнобарвні промені надвечірнього світила.

Знадобилося ще з півгодини, поки Балаш зі Скрутом досягли місця, від якого можна було дістатися до печери. Угору вела вузенька стежка, порівняно чиста від завалів і, здавалося, сям-там підправлена — на схилі були ніби вирубані в скелях приступки. Мовчки люди лізли на гору. А їй не було кінця.

Печера відкрилася раптово — дорога вивела Скрута і Балаша на невеликий майданчик перед входом у неї.

— Будівля… — шепнув Скрут.