Володимир Шитік - Остання орбіта

— Увімкни…

« Але повинно бути вирішення цієї задачі, якого ми тоді не бачили ».

— Звичайно, звичайно, — шепнув Скрут, думаючи, що їх апарат вельми повільно відтворює звук.

Він тривожився: невже доля не пошле цій відважній, сильній людині успіх, невже даремними були його страждання?

Скрут хвилювався, як ніколи ще в житі. А голос у шоломофоні лунав рівно, непідвладний ніяким невдачам. З дня в день чоловік коротко кидав у мікрофон: « Нічого нового ». Він, очевидно, багато працював, бо все рідше й рідше траплялися в записі роздуми. А може, він беріг енергію батерей — вони ж, як і робот, не були невичерпними.

— Більше не можу! — нервово вигукнув Балаш і пішов до виходу.

— Ми мусимо дослухати, — сказав йому Скрут. — Для нас має значення не суть його відкриття, а сам факт.

Вони вже нічого не чекали від засудженого на повільну смерть. Вони думали віддати йому належне як людині. А він здивував їх знову.

« Здається, все. Я знаю формулу ».

Треба бути великим математиком, щоби запам’ятати з одного разу цей довгий ряд інтегралів, чисел і знаків. Чоловік прочитав формулу, затим, подумавши, повторив більш повільно, ніби даючи слухачам можливість вдуматися в її сенс. І раптом промовив з сумнівом: « Чи усе це? »

— Усе! Усе! — крикнув Балаш, ніби чоловік міг його почути. — Люди на Землі вивели твою формулу…

Довге шипіння в навушниках було відповіддю Балашу. Чоловік мовчав. Може, думав, може, у нього не стало вже сили, щоб сказати останнє, прощальне слово, а може, вже вважав це слово назагал неістотним, непотрібним.

Мовчання щоломофонів було нестерпним. Але ні Скрут, ані Балаш не зважувалися вимкнути апарат. Їм здавалося, що тим самим вони дочасно обірвуть життя цієї мужньої людини. Минула, певно, година. Вершини гір посвітліли — починався день.

— Треба повертатися, — сказав Балаш, — ми безнадійно спізнюємося.

— Іще трошечки… — попросив Скрут.

Балаш похитав головою, відчуваючи й сам, що не можна піти звідси, не дочекавшись кінця.

Загасили ліхтарі. Вранішнє світло, легке, свіже, проникло крізь зроблений Скрутом вхід у печеру. Промінь сонця торкнувся гермошолома людини, і обличчя його ніби ожило, розгладилися стражденні складки. Скрут похопився, навів кіноапарат. І тут шоломофони ожили.

« Ось тепер, здається, все ».

Знов прозвучала довга формула, після паузи чоловік повторив її. Для цього він знайшов сили. І це, видно, були його останні потуги. Апарат дав сигнал, що запис скінчився.

— Хто він? — спитав Скрут, думаючи над тим, чому це просвітліло обличчя Балаша. — Невже ми не знайдемо десь тут його ім’я?

— Не знаю. Але він врятував нас. Він зазирнув глибше, аніж ми. Не знаючи його відкриття, ми на зворотному шляху повторили б долю його корабля.

Скрут не був ні фізиком, ані математиком. Він не міг зрозуміти формули, знайденої цією людиною. І його зовсім зараз не хвилювало, що вони могли не повернутися. У далекому космосі люди готові і до цього.

Він зібрав батереї, долучив до них аварійну батерею зі свого скафандра і підключив до установки, яка вночі світила червоним вогником. Потім заварив прорізаний напередодні вхід у печеру і побіг доганяти Балаша.

На стук відповіла тиша. Пасько почекав хвилину і знову підніс руку до дверей. Але, не дотягнувшись до них, опустив. Він уявив собі високу постать капітана, схилену над столом, нахмурене чоло, погляд, затуманений болем втрати, і відступив.

Їх лишилося п’ятеро — Пунтус і Марцаліс на «Валдай» не повернулися, усі строки скінчилися ще вчора. І тоді четверо з екіпажу прийшли до капітана і попросили послати їх на пошуки.

Капітан вислухав їх і сказав, що думає. Пасько знав, про що він буде думати: ситуація ж бо повторилася. Коли не повернувся Пунтус, до капітана вони ходили уп’ятьох. На пошуки був посланий Марцаліс. І він також не повернувся. Двоє з семи та ще аварія двигуна — це вже либонь катастрофа. Пасько розумів вагання капітана — той хотів полагодити двигун і повернути «Валдай» на Землю. Проте він розумів і інше: ніхто з них, в тому числі й капітан, не пробачить собі, якщо не дізнається, що сталося з товаришами.

Виклик до капітана пролунав по внутрішньому зв’язку як сигнал тривоги. Він застав Паська на тому ж місці — біля дверей. Зачекавши секунду-другу, Пасько рішуче переступив поріг.

— Сідай, — не починаючи розмови, капітан показав на крісло.

Увійшли й решта членів екіпажу.