Володимир Шитік - Остання орбіта

Капітан звів голову і довгим пильним поглядом обвів своїх товаришів.

— Що будемо робити? — спитав він.

— Шукати!

Капітан на знак згоди схилив голову. Оглянувши свій поріділий екіпаж, сказав:

— Поїде Пасько. — Подумавши, додав: — Він — останній.

Лише зараз Пасько зрозумів, чого коштувало капітанові це рішення. Він якось аж постарів за останню добу, його довготелеса постать здавалася іще довшою, а навколо очей густою сіткою залягли зморшки.

З каюти капітана всі виходили мовчки. І Пасько знав причину. Кожен з них віддав би життя, рятуючи товаришів, і тому ніхто не міг погодитись, що у випадку ще одної невдачі їм доведеться повертатися. Проте вони розуміли й те, що, приймаючи рішення, капітан брав на себе не лише велику відповідальність. Рятуючи їх, живих, він вже ніколи не зможе виправдатися і перед тими, мертвими, які, може, живуть і чекають допомоги, і перед своїм сумлінням.

Збираючись у дорогу, Пасько думав, що, певно, капітан усе ж припустився помилки. Не зараз. А тоді, коли відрядив першого розвідника — одного, а не двох. Можливо, удвох вони краще орієнтувалися б, зустрівши небезпеку, що чекала на них в улоговині. Капітан поклався, мабуть, на охоронні функції автоматів, бо, повагавшись, категорично сказав, що поїде один розвідник. Але автомати, здається, не виправдали його сподівань.

Улоговина починалася з рівнини, на якій зробив посадку «Валдай». Від корабля до неї було біля чотирьохсот кілометрів. Сама по собі вона не зацікавила б космонавтів, як і весь Бальдар — ця синя планета, позбавлена атмосфери і будь-яких ознак життя. Для них він був тільки тимчасовим посадочним майданчиком. Але, облітаючи Бальдар, в улоговині вони помітили сигароподібне тіло, яке дуже нагадувало земні зорельоти ранньої космічної епохи.

Пасько виїхав на всюдиході, коли ще була ніч.

Електронний водій вів всюдихід плавно, майже без поштовхів. Навіть здавалося, що навколо немає ніякого руху. І тоді Пасько, поглядаючи на яскраві одноманітні зорі чужого неба, уявляв себе в кабіні космічного корабля, який загубився в безконечному просторі. Вибираючи зручну дорогу, електронний водій робив поворот, всюдихід здригався, і тоді Пасько повертався до думок про своє становище.

Він не боявся. Йому лише хотілося швидше розібратися, що ж все-таки трапилося з товаришами.

Перед виїздом він разом з капітаном ще раз переглянув знімки улоговини. Все те ж саме: у неприступних скелястих горах, що нависли над урвищем, височів блискучий сигароподібний предмет з куполом зверху.

— Гадаєш, земний? — спитав тоді Пасько.

— Певніш за все, — відказав капітан. — Подібність велика.

Паськові здалося, що він хотів щось сказати ще, але не сказав і, прощаючись, лише кивнув головою.

Вершини гір світліли — починався день. А тут, в улоговині, безпросвітна пітьма на кожному метрі ще опиралася холодним променям вранішнього бадьорого сонця, які ніби стікали з гір.

Сріблястий купол був на старому місці, витикаючись з-за кільця скелястих піків. Від входу в улоговину до цього купола залишалося кілометрів п’ять. Пасько навів телеустановку. На екрані рожевими іскрами спалахнули скелі і серед них — купол. Непорушний, мов монумент, наче пам’ятник. Пасько подумав, що, напевне, і його друзям цей зореліт здавався своєрідним пам’ятником злету людського розуму. І раптом перший сумнів, ще неясний і слабкий, ворухнувся в його голові, посіявши у серці тривогу.

Далі дороги не було, бо поряд стояли ще два всюдиходи, Залишені тут Пунтусом і Марцалісом. Пасько вимкнув двигун, зрозумівши, що далі доведеться йти пішки.

Перш ніж піти, він знову подивився на купол. Малюнки подібних зорельотів він пам’ятав з підручників, за якими колись вчився у штурманській школі. Це, безберечно, був зореліт, споруджений на Землі. Одна з перших моделей, здатна розвивати субсвітлову швидкість, побудована майже двісті років тому. Двісті років! Холодні мурашки побігли в Паська по спині. Він ніби доторкнувся до сивої давнини, яка випадково привідкрила перед ним одну зі своїх трагічних сторінок.

Першим прагненням було кинутися до знахідки. Він уже було зробив кілька кроків, але опанував себе і спинився. Цей самий купол бачили і Пунтус з Марцалісом. Вони, мабуть, так само відразу ж кинулися до зорельота, не радирувавши попередньо на «Валдай». Чому? Один з них був пілотом, другий — інженером. Вони, вочевидь, впізнали зореліт, може, навіть щось про нього знали і не повважали за потрібне повідомити капітану. Що їм було відомо про зореліт?