Володимир Шитік - Остання орбіта

Світло ліхтаря вихоплювало з темряви двері кают, які тягнулися вздовж коридору. Пасько пройшов до рубки в самому носі корабля, відкриваючи одну за одною каюти і не наважуючись заходити до них.

Двері рубки були зачинені. Це його здивувало. Подумавши трохи, він підняв плазмовий ніж.

Червонувата ниточка неначе обмотала ручку дверей, ворухнулася і зникла. Автоматичний замок нечутно вивалився на підлогу, ковзнув по ній і покотився вниз, блимаючи жаром. Пасько натиснув на створки і увійшов до рубки. Ілюмінатори були завішені нещільно. Вузькі смужки світла лилися в помешкання, створюючи враження, ніби всі предмети навколо перисті. Пасько відсунув фіранки. В рубці посвітліло, на нього дихнуло запустінням.

У кутку лежав на кріслі зім’ятий светр. На столі і під столом були розкидані плівки, карти, з ними поряд — консервні бляшанки, якась їжа… Ходова рубка, вочевидь, була останнім пристанівком останнього члена екіпажу.

Короткий сигнал нагадав, що в балонах залишилася рівно половина кисню. Це повернуло Паська до дійсності. Досить споглядання! Належало діяти, і він підійшов до пульту. Тільки тут ще жевріло життя, самостійне, незалежне від колишніх господарів. Блимали різноколірні індикатори, тремтіли стрілки на освітлених циферблатах, живлячись від якогось джерела енергії. І не було їм ніякого діла до того, що вже ніхто не поверне стартовий тумблер, не пролунає по всьому зорельоту закличний наказ: «Готовність номер один!»

Перед пультом два крісла — пілота і штурмана. Пасько сів у штурманське. В ньому йому видалося більш звично, він навіть помацав деякі кнопки, ніби там, у себе, на «Валдаї». Швидше випадково, аніж свідомо, натрапив пальцем на потрібну кнопку. Штурманський екран раптом засвітився. Декілька секунд на ньому чорніло нерухоме небо Бальдара, знайоме Паськові з недавніх спостережень, потім попливло, неначе зореліт зрушив з місця. Одне за одним на екрані виникали невідомі сузір’я, крізь які тягнулася тонка синювата лінія з мініатюрним зорельотом на кінці. Із його руху Пасько здогадався, що кадри з трасою польоту пливуть у зворотному напрямку. Тепер це не мало істотного значення. Шлях можна було прослідкувати.

Зореліт ніде не робив посадки. Лише зовсім небагато не долетівши до системи Сіріуса, він на деякий час спинився і чомусь повернув назад. Напевно, трапилося щось непередбачене, якщо команда прийняла таке рішення, не виконавши завдання. Пасько став шукати вахтенний журнал — може, він пояснить причину.

Звукозаписи спостережень чергових він знайшов у невеликій скриньці з полицями, вмонтованій у стіну поряд з пультом. Журнал був звичайним, схожим на ті, які здавна вели на морських, а потім і на космічних кораблях. Дата. Координати. Покази приладів. І жодного слова, яке виказувало б емоції або давало якусь оцінку подіям.

Повільно крутився диск, різними голосами повідомляючи майже одне й те ж. Пасько слухав, поступово втрачаючи уважність під впливом безлічі абстрактних для нього чисел і кодів. І раптом одна фраза повернула його до дійсності. В шоломофоні, підключеному до звукознімача, почулося щось нове:

« Помер Майкл. Тепер нас лише троє ».

У голосі відчувалася розгубленість. Пасько прискорив рух диска. Через тридцять записів знову:

« Здоровило Бент, непохитний Бент не прокинувся. Не розумію ».

Паськові стало не по собі: стільки відчаю було в цих словах. А пізніше той самий космонавт сказав:

« Непокоїть Ральф. Чому на планетах повинні бути почвари в подобі людини?.. А додому так далеко ».

Очевидно, автор запису був сильною людиною. До кінця плівки Пасько не почув більше жодної скарги. І цього сильного чоловіка, мабуть, так само не стало. Запис обірвався, нічого не повідомивши про посадку. Значить, вижив тільки Ральф, той самий збожеволілий Ральф?

Пасько уявив себе на місці Бента і того, другого, що зостався з Ральфом віч-на-віч, і здригнувся. Невже їх також спіткала доля Пунтуса і Марцаліса? Він поклав на місце плівку, зачинив скриньку і, кинувши останній погляд на пульт, вийшов з рубки. Відчував, що більше вже ніколи не зможе повернутися сюди. Таке видовище йому не під силу. Але перш ніж назавжди попрощатися з кораблем, він повинен був пройти через ще одне випробування — відвідати каюту Ральфа. Він не хотів вірити, що космос може довести людину до такого стану, і переконати себе в цьому йому було надзвичайно важко.

Знайшовши замкнену каюту, Пасько спинився, впевнений, що це власне і є житло Ральфа. На підлозі купою лежали старі скафандри, порожні балони з-під кисню, светри космонавтів. Буцімто Ральф натягав їх сюди з різних кают. Пасько пройшов до столу — він, цей стіл, либонь, з усього й заслуговував тут на увагу. Це навіть був не стіл — масивний, стальний, він більше скидався на сейф. Пасько стенув плечима: який же реальний сенс у такому сховищі на космічному кораблі, де життя кожної людини відкрите перед іншими? І все ж поведінка Ральфа свідчила про відсутність здорового глузду. Може, між ними був зв’язок? Пасько спробував відкрити сейф. Дверцята не піддавалися. Ключів також ніде не було. Певно, Ральф тримав їх при собі. Пасько полоснув по сталевій стінці сейфа плазмовим променем.