Василь Яременко - Євреї в Україні сьогодні реальність без міфів

Схоже, немає потреби коментувати, чим з благословення рабина Шмуеля Камінєцького має займатися українська школа під виглядом єврейського Голокосту: формувати знання з історії єврейського народу, виховувати єврейські духовні ціннісні орієнтації, себто орієнтувати на визнання єврейської богообраності й винятковості, на сіонізм, вивчати праці Т. Герцля і рішення сіоністських конгресів.

А от я, Василю Григоровичу, звертаюся до Вас із пропозицією ввести в шкільну програму курс українського Голокосту і Геноциду з метою, визначеною Щупаком І., "формувати національну самосвідомість та історичну пам'ять", щоб кожен учень знав, що в 1932–1933 роках мільйони українців були заморені голодом, організованим євреями з помсти: що в 1937–1938 роках нові мільйони українців були знищені НКВД, яке на 99 відсотків складалося з євреїв і було кероване лідерами сіонізму; що це ми повинні пам'ятати, бо на повну силу працює в Україні організація світового сіонізму Хабад, формуються військові загони "Бейтар". Для чого? Проти кого? І при чиєму потуранні? І чому державні органи закривають на це очі, але швидко розплющують їх, коли лідер Хабаду із вікон свого Видавничого дому вказує на когось пальцем — антисеміт! Ату його!

Люди вже досить стурбовані агресією сіонізму на теренах України і вказують на її виконавців в Україні — Вадим Рабинович, його поплічники Олександр Фельдман, Олександр Найман, Володимир Кацман, американський сіоніст, видавець україножерських видань "Корреспондент" і "Kyiv Post" і навіть не громадянин України Джен Санден. Це все люди, яких належало б депортувати з України або віддати під суд, є за що. Кажу, але знаю, що буде інакше, бо вже й освітню політику в Україні формують Григорій Суркіс, рабин Шмуель Камінєцькій. Джен Санден взявся вже за ревізію українських класиків: диктує, які їхні твори не треба друкувати, бо інакше, мовляв, вони створять Україні світовий імідж юдофобської держави та й творять його на сторінках "Нью-Йорк таймс" і іншої сіоністської преси, серйозно підриваючи повагу до США, там вони компрометують Україну. Там розташовані сіоністські центри — такі, як єврейська антидифамаційна ліга, яка в Україні навіть не зареєстрована, але від імені якої О. Найман засипає прокуратури Києва позовами на українську інтелігенцію. Єврейський олігархічний клан нагло вривається у вашу компетенцію, Василю Григоровичу. Чомусь ніде не почули відповіді на статтю у "Дзеркалі тижня" під назвою "Яма сваволі", де йшлося про те, що директор 117-ої гімназії імені Лесі Українки фактично продала школу під гараж єврейському олігарху і здала йому навіть номер школи. Тепер під номером 10 по Лютеранській значиться одночасно гараж і гімназія N 117 імені Лесі Українки. Приміщення школи, підкопане при будівництві гаражів, незабаром стане аварійним, його знесуть, а на тому місці постане п'ятизірковий готель того ж олігарха. Та й засиджуються такі "потрібні" директори до підозріло позапенсійного віку. Бо вони потрібні люди. Може б, тут варто навести порядок?

Пишу про відомство, яке добре знаю. Гадаю, люди напишуть в газету про інші відомства, бо треба бити тривогу: очевидно, треба класти факти і документи на стіл Верховної Ради, доки вона ще остаточно не перетворилася на ізраїльський кнесет чи велику центральну синагогу України.

Висповідався оце перед своїм міністром, і аж на душі легше стало, бо, по-перше, знав його давно як чулу українську душу і як шанованого вченого, а по-друге, думати треба всім, і міністрам також, навіть якщо вони вже стали шевальє і перестали бути простими смертними і формують ідеологію не української партії, а партії євреїв України.

21-23 березня я був у Волинському державному університеті на Всеукраїнській науковій конференції.

У той час там проїздом був і міністр. У нього своя програма, у конференції — своя, але ж дві події схрестилися. І невже, думаю собі, спали б лаври з міністерської корони, коли б міністр зайшов із ректором на конференцію у молодому державному університеті, що зібрав десятки переважно молодих вчених, та привітав і побажав плідної роботи. Не побачили ні міністра, ні ректора чи бодай проректора. Та й хімік-ректор не дніпропетровський рабин, очевидячки, "понимания" і "поддержки" у філологів не шукав, щоб прищеплювати історичну пам'ять. І я згадав із душевною гордістю свого ректора і також хіміка, але не пам'ятаю, щоб у національному університеті імені Т. Шевченка на будь-яку республіканську конференцію в стінах університету не зайшов академік Скопенко В. В., бодай на кілька хвилин, сказати учасникам добре слово і наголосити, хто в домі господар. Так що немає "худа без добра", якщо єврейська агресивність змушує нас думати і про себе: які ми є і чому такі пасивні та байдужі у порівнянні з ними.