Василий Бережной - Селенiтка (на украинском языке)

Василь Бережний

Селенiтка

Повiсть

I

Нiщо так не приваблювало Яриночку, як величезний диск Землi на темному оксамитi неба. Коли їй щось болiло, i вона плакала, аж заходилась, мама несла її до оглядової Вежi, примовляючи:

- А ми ось Землю побачимо!.. Земля така велика, гарна...

I диво дивне: як тiльки Яриночка побачить над собою голубуватий диск, одразу втихає. Дивиться своїми зеленими оченятами - не змигне.

А як зiп'ялася на ноги, то, бувало, вчепиться за мамину руку i тягне до Вежi. Задере голiвку й дивиться, дивиться. М'яке сяйво Землi радiстю сiється в її душу - очi їй зблискують усмiхом, а на щiчках з'являються ямки. Може, коли б тут ще були дiти, вона б з ними гралася, а так у малої тiльки й розваги, що милуватися Землею. Ото не вiдводить вiд неї очей i питає:

- Отам ви з татом ходили?

- Так.

- А в яких скафандрах - червоних чи золотистих?

- На Землi люди ходять без скафандрiв.

- Справдi?

- Авжеж. Землю вкутує атмосфера, i житла там не в гiрських тунелях, як оце тут, а на поверхнi...

- А метеорити? Вони ж можуть зруйнувати...

- Атмосфера захищає i вiд метеоритiв - рiдко який з них долiтає до поверхнi Землi, майже всi згоряють у повiтрi.

- Як це?

Розповiсти про повiтряну оболонку, що вкриває мiста й села, лiси i гори, було легше, анiж про рiчки, моря й океани. Яринчина свiдомiсть чомусь не могла вмiстити такої картини. Може, тому, що найбiльший басейн у їхньому Лунополiсi має у довжину сто метрiв i в ширину двадцять п'ять. Про якi ж кораблi, шторми й острови можна говорити! I як їй поясниш: чому вода не ллється iз Землi на Мiсяць? Доки не побачила навчального фiльму про моря й океани, доти й не вiрила, думала, що мама розповiдає казку.

- А чому ж не видно нi людей, нi навiть кораблiв? - дивувалась Яринка.

- Бо дуже далеко, - зiтхала мама, - ох, i далеко вiд нас Земля!

А коли батько полетiв до рiдної планети у вiдпустку, мана показувала Яринцi овал Чорного моря:

- Там зараз лiто, наш тато купається.

Мала видивлялась до болю в очах, наче сподiвалась побачити свого тата на березi моря.

Наступного земного року на вiдпочинок до рiдного краю зiбралась мама.

- А я? - розширились очi в Яринки, i в них було повнiсiнько смутку. Хiба я...

- Ти ще маленька, як стебелинка, - мама пригорнула тендiтне тiльце, от пiдростеш...

Випроводжаючи маму на космодром, Яринка заплакала, i батьковi нелегко було потiм заспокоїти маленьку доню.

- Ну, годi, Яриночко, ти ж у мене вже школярочка!

- Школярочка? - Мала схилила голiвку i, взявшись у боки, хитро спитала: - А де школа?

Першої митi батько розгубився.

- Ну, я маю на увазi твiй вiк...

- А де школа? - повторила Яринка. - Я хочу до школи!

- Ага... так... - бурмотiв батько, - школа... Ну, що ж, раз ти в Лунополiсi одна ученичка - вiдкриємо школу вдома. Давай.

- Давайте.

Правду кажучи, батько спочатку думав, що це буде "гра в школу", а потiм, коли почав... Адже донька мусить одержати освiту! I незабаром домашня школа запрацювала: в Лунополiсi були науковцi найрiзноманiтнiших галузей, i кожен охоче погодився стати навчителем Яринки.

Але й тепер споглядання Землi було її найбiльшою втiхою. Наче магнiтом тягнуло дiвчинку подивитися на Голубу Планету. I якщо батьки не мали часу, то вона сама йшла до Вежi - там уже до неї звикли. Забиралась на верхнiй майданчик i все дивилась, дивилась на велетенське округле дзеркало, що нависло над Мiсяцем. Про що вона думала? Якi образи снувалися в її маленькiй голiвцi? Минала година за годиною, а дiвчинка сидiла камiнцем. Тодi, бувало, пiдiйде хтось iз чергових i, торкнувши її за плече, лагiдно скаже:

- А чи не пора, Яриночко, додому? Ти ж, певне, ще й урокiв не повторила!

Яринка пiдведеться, проспiває "до побачення" i неохоче почапає до лiфта.

Їй часто снилась Земля. I з яким зачудуванням розповiдала дiвчинка свої сни! Наче вона летить понад гаями, рiчками, полями - летить високо, їй лячно, аж дух забиває, але й радiсно водночас. А коли починає падати, вся млiє вiд страху - от-от уб'ється! Та Земля пiдстеляє м'яку постiль, i Яринка жодного разу не вдарилась. А лiтала ввi снi частенько.

Батькiв її сни цiкавили передусiм як психiчне явище - звiсно, медики. Тато починав розвивати свою теорiю так званого парадоксального сну, коли в сплячої швидко рухаються очнi яблука, наче вона за чимось стежить. I хоч моторнi центри спинного мозку загальмованi - органiзм насторожi. Це, мовляв, бадьорiсть у снi, готовнiсть до боротьби за iснування - психiчний стан, який людина одержала у спадок вiд своїх диких пращурiв.