Василь Яременко - Євреї в Україні сьогодні реальність без міфів

Це тільки один епізод із листа. І це відповідь на риторичне запитання одного із адвокатів сіонізму в Україні — Юрія Коритного: "Откуда у антисемитизма растут уши". Від сіонізму все росте, пане Коритний, і ксенофобія, і юдофобія, і антисемітизм. Вуха ростуть від соціальної поведінки єврейства в Україні, від елементарної неповаги до народу країни проживання, а ви пустомельствуєте про відродження національної культури і національних традицій, і чи загрожують вони незалежності України, і чи добрий такий "культурний обмін". І як українцям ставитись до просторікувань пані Азарі: "І через те, що в незалежній Україні співіснуватимуть різні національні громади, вона не стане менш "українською". Діалог культур збагачує" ("Дзеркало тижня", 17 серпня 2002 року).

Знову хочеться сказати високоповажному послу, що такий "обмін", про який йшлось вище, веде до знищення України взагалі, а не тільки до того, що вона стає менш українською, бо таких фактів тисячі.

І таких книг, як "Кого обирає Господь?" можна і треба видати в кожній області, не як вияви антисемітизму, а як книги звинувачувальних документів проти сіонізму, який дбає про збагачення, хоч би й ціною самого життя українського народу. На таке "збагачення культур" наш народ не піде, і якщо сьогоденна влада підігрує сіоністам, то народ прагнутиме такої влади і президента, які б поклали край відродженню таких єврейських традицій, що викликатимуть бажання помсти. Не робіть цього, панове сіоністи. Хай поодинокі, але лунали з українського боку заклики: давайте сядемо за круглий стіл і поміркуємо разом, як нам жити. Не для "галочки", яку поставлять ті, хто вже куплений вами, панове сіоністи. У скрутну хвилину не вони вам подадуть допомогу, а оті, що не мають за що сьогодні прооперувати грижу, і ті, що говорять вам сьогодні гірку правду, якої ви не хотіли б чути, а через те, не гребуючи засобами, робите все, щоб заткнути їм рота. На сьогодні це ще у вас виходить, але через якийсь час не вистачить затичок. Не створюйте умов нетерпимості, адже ми вже історично приречені на співжиття і як держави, і як два народи, що віками поруч. У нас також є традиції, які ми хочемо відродити, але чому ви штовхаєте на відродження лихих, як націоналізація банків, як експропріація експропріаторів і т. д. Це також традиція.

І дозволю повністю подати ще один лист, адресований на редакцію "Сільських вістей" для мене:

З великою цікавістю читали Вашу статтю в "Сільських вістях" за 15.11. цього року. Газету виписує сусід 40 років, але цього номера чомусь не одержав. Дав нам його чоловік, який раніше дотримувався думки, що "нам треба вибачитись". Тепер він трохи прозрів і вже такої думки позбувся.

Стаття Ваша вражає фактами, спокоєм і толерантністю. Серед будь-якого народу є люди добрі і є сволота. Але цей народ має особливу хитрість і підступність та вміння виставити себе страдальцем. А головне — взаємовиручка неймовірна, хоч між ними буває велика гризня. В історії Чернівців є дуже цікавий факт, коли керівник кагалу, якийсь Лазар (а керував він кагалом понад 30 років, здається), звернувся до австрійської влади у Львові (то було 18-те сторіччя і нова австрійська влада військова знаходилась тоді ще у Львові, керівництво чи правління було військове), щоб йому дозволили вигнати з Чернівців "чужих євреїв". Вони сюди втікали в часи Хмельниччини з України, приїжджали з інших країв і, очевидно, дуже відрізнялись від місцевих.

До речі, новоприбулі радянські євреї дуже відрізнялись від місцевих. Місцеві знали 4–5 мов, а прибулі, як правило, тільки одну, а своєї — ні ідиш, ні івриту — не знали.

Ще цікаво, що коли розпалась Австро-Угорщина і українці зажадали приєднання північної частини Буковини до України (тоді ЗУНР), єдині, хто їх підтримав, були євреї. А в Галицькій армії (УГА) був навіть окремий курінь євреїв-добровольців, який офіційно звався і ввійшов в історію як "Жидівський курінь". Але те, що робилося в 20-30-х роках на східній Україні, робилося євреями з якоюсь особливою жорстокістю і приховувалось від людства так само, бо преса була в їх руках. Отож розмальований та оплаканий ними голокост у порівнянні з українською трагедією виглядає досить блідо.

Богдана Хмельницького вони й досі проклинають у синагогах, у книжках (така недавно вийшла німецькою мовою в Тель-Авіві) називають не інакше, а лише бандитом, хоч самі в "Тропами еврейской истории" пишуть, що бив він їх за те, що були вони орендарями-гнобителями. Словом, було в нашій історії всякого багато, але те, що робиться зараз, викликає тривогу. Справжнім борцям за волю України нема навіть бажання поставити пам'ятник, а євреям у Харкові знаходиться аж 9 мільйонів. Коштів, очевидно, не вистачає, тому треба нацбанк взяти в свої руки, щоб розікрасти до решти.