Василь Яременко - Євреї в Україні сьогодні реальність без міфів

У слов'янських емігрантів, підкреслюється в скарзі, залишається єдиний вихід — пройти іудеїзацію й асимілюватися серед євреїв, позбутися слов'янського імені, не фарбувати крашанки на Пасху і не носити християнського хрестика на шиї".

Збулися пророцтва одного "ожидовілого" українського ура-патріота, що євреї в Україні повинні жити краще, ніж в Ізраїлі. Збулося! Сьогодні євреї масово повертаються в Україну. Розповідали мені особисто, що триста єврейських сімей повертаються в Корсунь-Шевченківський, близько трьох тисяч євреїв — у Хмельницький: очевидно, із ліквідацією незаконних єврейських поселень на землях Палестини зростатиме потік українських євреїв додому — в Україну. Ми приречені вже історією жити поруч і взаємно шукати прийнятних форм співжиття і діалогу двох культур. Як бачимо із наведеної кореспонденції, Ізраїль такого діалогу не планує, всіляко притискуючи і збиткуючись над ізраїльськими українцями. Отже, за словами пані Азарі, процвітання нацменшин — свідчення здоров'я усього суспільства. Лікувати ізраїльське суспільство, в якому нацменшини — помиї із європейських країн, очевидячки, справа безнадійна.

Залишається нам зрозуміти, чого добиваються лідери єврейської громади, витворюючи з українців історичного ворога єврейського народу, ворога кровожерливого, прямо хижого, зоологічного антисеміта і юдофоба. Всі злочини євреїв проти українців голослівно заперечуються, сама спроба заговорити про них оголошується антисемітизмом.

Постає логічне запитання, що робити з "антисемітами", коли їх так багато, майже 50 мільйонів? Чому наші (?) історики замість того, щоб піддати науковій перевірці голослівні звинувачення сіоністських публіцистів, пишуть на офіційних державних бланках безглузді і малограмотні "експертні висновки" (Майборода і Заремба), щоб підтримати наклепи на патріотичні українські видання, які прагнуть хоч якось захистити національну честь і гідність.

Обнадіює позиція третьої влади — суддівської: кілька рішень "іменем України" проти українофобських випадів "Столички", "Столичных новостей", "Зеркала недели", "Кореспондента" мали б спонукати не до подальших тяжб, а до "круглих столів", наукового вивчення складних проблем. Ми закликаємо до наукового вивчення складних питань українсько-єврейських відносин, а у відповідь — ви антисеміти, фашисти, послідовники Геббельса, амани і т. д. А "експерти" плазують, "кирпогнучкошеєнкови" цикають, а журналістська братія часто-густо підло заробляє єврейські шекелі за оббріхування українського народу.

Наведу зразок того, як втрачається міра і елементарний глузд у плазуванні перед євреями на сторінках "Еврейского обозревателя" Тетяни Петько. У матеріалі "Простите нас, евреи" кореспондентка розповідає про жахи розправи в селі Яруні Житомирської області німців і поліцаїв над євреями в роки Другої світової війни. Погодимось, що про це треба розповідати, хоча бажано не в стилі американських бойовиків, а за документами. Я думаю, Т. Петько не була свідком тих злочинів, взагалі не уявляє умов життя українців за німецької окупації, щоб писати такі покаянні пасажі: "И все же, простите нас, евреи. Мы сделали для вас очень мало. Вас лишали жизни при молчаливом согласии односельчан. Вы терпели издевательства, а мы молчали. А надо было искать выход и найти его… Сегодня я прошу от имени моих земляков, от имени тех, кто пережил военное лихолетье, от имени моих ровесников, которые не видели ужасов войн, от имени будущих поколений — простите нас, евреи. Простите за то, что не уберегли вашу молодость, не почитали старость, не спасли ваши жизни. Простите нам наше пассивное предательство". Це зразок холуйського стилю, виробленого на службі "Еврейскому обозревателю" Рабиновича — Кацмана. Я не знаю, хто вповноважував журналістку вибачатися від імені "нас", а не від себе за своє "предательство" і 60-літнє мовчання за злочини, до яких ні я, ні мій народ не причетні. Ті з євреїв, що пішли в ліси до українських партизанів, вціліли. І то була єдина можливість їм допомогти. Інша — це носити за колючий дріт їжу і одяг. Наші люди робили це з ризиком для життя. Але самі євреї були пасивними і десь в душі сподівалися, що німці вивезуть їх у Палестину. І це гірка правда для євреїв. За покидьків-поліцаїв ми не в одвіті: тоді була німецька окупаційна влада, і вона відповідальна за злочини, які робилися на території під її юрисдикцією, а коли відновилася радянська влада — всі поліцаї були засуджені на 25 років каторжних робіт або розстріляні. І не вони творять обличчя українського народу. Народ євреям не мстив. І хай лакузи і холуї хоч на голому животі повзають перед найманами і кацманами, — я особисто і мій народ не маємо злочину перед євреями і вибачатися нам нема за що.