Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Дозованість інформації означала чітко визначені й дотримувані параметри, міри обов’язкового, дозволеного та забороненого. Тож коли у другій половині вісімдесятих дійшло спершу до порушення пропорцій, а потім до щоразу відвертішого інформаційного передозу, сталося те, що сталося. Система не витримала.

Отже, це справді важило. І той особливий інформаційний клімат аж ніяк не можна скидати з рахунку, як не можна скидати з рахунку новорічних «Блакитних вогників», задушевних (от іще слово!) пісень про головне і напрочуд домашнього, теплого серіалу про Штірліца. Але, здається, було й дещо інше.

Адже були певні життєві ритуали, святкування офіційних дат, передбачувана епізодична поява дефіцитного їдла й питва на Новий рік, Восьме березня, Перше та Дев’яте травня, а також Сьоме листопада, були епічні дні народження, гомеричні ювілеї й апокаліптичні випровадини до війська, було часте ходіння в гості без попередження, особлива сусідська близькість, спільність світорозуміння і колективізм. Пам’ятаю величезний, якийсь іще цісарсько-королівський горіх посередині дитинства, пам’ятаю загальний збір горіхового врожаю всіма п’ятьма сусідськими родинами, пам’ятаю, як горіхи ділилися на всіх і як усе це потім тріумфально завершилося грандіозно-голосним застіллям з горілкою, вином і співами до глибокої ночі (була субота, хоч це й не мало значення).

Є в усьому цьому щось питомо слов’янське, дурнувате і лагідне. Тож реставратори імперії добре знають, що роблять, раз по раз нагадуючи про солов’їну слов’янську душу.

І останнє: були блискучі перемоги гокеїстів з простими російськими прізвищами (як от, Раґулін) над потворними канадськими професіоналами та всілякими чехословацькими недобитками. І, можливо, це найсуттєвіше.

Згодом, за кілька десятиліть, недвозначно опинившись на тому боці свого життєвого виміру, потрапляєш до американської провінції й загострено спостерігаєш у собі щось наче сплеск пам’яті. Розумієш: якісь подібності таки мусили бути, зрештою, тобі вже й раніше дехто розповідав про них, і ти ж не дивувався, нічого надзвичайного. Антиподи мають бути подібними, саме в цьому і полягає певна метафізична рівновага, якщо ми її взагалі припускаємо. Достатньо усвідомити, що в обидвох випадках – американському та радянському – біля витоків знаходимо корабель, який гарматним пострілом з моря починає нову історичну епоху.

Й усе ж не можу не завважити, що цих подібностей таки забагато. Дійшло до того, що всі ці пересічні типові американці (ні, не нью-йоркські демони, почвари і збоченці, ясна річ, а саме нормальні, материкові американці) видаються мені ідеальними радянськими людьми, котрих, утім, так насправді й не було виведено, попри завзяті селекційні зусилля режиму.

Так, передусім колективізм, розуміння, – навіть не розуміння, а відчування, на рівні клітинних вакуолей відчування себе часткою суспільства з усіма його внутрішніми нонсенсами демократії та рівності, помноженими на високу громадську активність. Так, волонтерство як форма компромісу з оточенням і самозаспокоєння (покваптеся робити добро). Так, ідеал правильного родинного життя, подружньої вірності, турботи про дітей, старозавітна біблійність, баптистська добропорядність, перепрошую, протестантська етика, за якою повне злиття комунального з комуністичним. Так, традиційні родинні радощі, захопливі, як спільне (тато – мама – діти) вирізання очей і зубів на жовтих гарбузових головах перед Геловіном. Так, любов до масових заходів, участь у місцевих парадах і так само місцевих спортивних змаганнях, духові оркестри школярів, акробатичні етюди школярок. Так, участь у добровільних пожежних дружинах. Так, безкорислива допомога бідним, патологічно відсталим і поліції.

Якби внаслідок певних аберацій Можливого радянська система виявилась економічно ефективною, то саме так і виглядав би комунізм: товарний наддобробут супермаркетів і вільний час громадян на спортивних майданчиках або в клубах за інтересами. Тож поки в СРСР все це загалом лише безнадійно проектувалося, тут, в американській провінції, його було втілено.

І якщо з доброго дива одного незрозумілого дня воно так само все до дідька зникне, то ці люди матимуть неабиякі підстави для справжньої ностальгії.

Але що справді робило обидві системи разюче подібними, надавало їм вертикального кшталту і хтозна чи не виправдовувало в очах майбутнього їхнє загалом не переобтяжене шляхетністю існування – то це космічний порив. Кілька тижнів тому, знічев’я передивляючись «Солярис» Тарковського (от іще ці забаганки в американській провінції!), я, здається, нарешті зрозумів, у чому справжній message цього фільму. Це була гостро відчута автором межа у стосунках людей з Космосом. «Солярис» виник на межі зміни свідомостей – завойовницька бравада поступалася місцем трагічному розчаруванню. Космічні амбіції обидвох наддержав зіткнулися з порогом безмежного.