Юрій Андрухович: Диявол ховається в сирі

Все це писалося настільки довго, що я не міг не змінюватись, а отже не міг не змінювати, не виправляти, не перенаголошувати деякі акценти. Якщо хтось доскіпливий завдасть собі праці порівняти ці спроби з їх першодруками, то конче завважить певні розбіжності, на всю ширину яких сардонічно шкіритиметься сама істина. З другого боку, я свідомо залишав найулюбленіші рефрени – адже я змінююся все одно не так швидко, як мені хотілося б. Залишається ще подякувати всім, хто часом супроводжував мене на деяких відтинках тієї дистанції – і найщиріше запросити тебе, шановний читачу, до копирсання у цьому сирі в пошуках сам знаєш кого.

Будь-яка з географічних мап сучасності засвідчує, що місто Львів лежить на північ і трохи на захід від міста, де я мешкаю. Місто Київ натомість – на північ, але значною мірою й на схід. Проте одним із наслідків Другої світової війни стало те, що для подорожніх франківчан обидва міста розташовані ніби на одній лінії. Причиною цьому – зруйнований (уже й не знаю ким, німцями чи росіянами) залізничний міст через Дністер. Через це пасажирський поїзд № 203 Івано-Франківськ – Київ всупереч географії спершу робить північно-західний ухил від місця остаточного призначення. До Львова він прибуває після трьох перших годин рейсу, раннього вечора. Майже всі виходять на перон, ще відносно свіжі й неагресивні. Ті, хто почав одразу після Франківська, докуповують алкоголь і вокзальні харчі. Інші також заповнюють паузу чимось корисним – приймають або віддають передачі, влаштовують собі короткі побачення, дихають невагонним повітрям. До Києва ще майже дванадцять годин, що не так уже й зле.

Цією лінією, Франківськ – Львів – Київ, я регулярно курсую чи не з сімнадцяти років. Не сумніваюся, що в її межах я декілька разів об’їхав Земну кулю. Але ця лінія для мене лежить не тільки у просторі.

Є в неї так само й часовий вимір. Львів був першим у світі містом, куди я одного разу подався з дому. Був початок липня, п’ята ранку, я ледве дочекався на вкритій росою привокзальній траві поїзда – не київського, а рахівського. Він ще недавно їхав крізь гори, про що свідчили не тільки залишки паморозі на дахах вагонів, але й численні закарпатські цигани в усіх без винятку тамбурах.

Картина світу складалася в досконалу цілість. Невимовно повільний старезний поїзд із гір, магнетична близькість Центру Європи, Галичина за вікнами, чотиригодинне роз’ятрювання в собі мандражу, врешті – прибуття: все, вкупі з трамваями, бруківкою, псевдоґотичною Ельжбєтою та рядом імпозантно-занедбаних кам’яниць на Городецькій, твердило про досягнення мети (Європа! культура! свобода! кайф!).

Це виявилося надовго – на п’ять років і довше. Тому-то я часом знаходжу підстави називати свою юність львівською. Я свідомий того, наскільки це відповідально. Сотні тисяч людей проживають свій час і місце, навіть не завважуючи, що то, по-перше, юність, а по-друге, що вона львівська. Головне, я ніколи не здатен до пуття пояснити комусь сторонньому, в чому її особливості, чим вона така відмінна. На згадку спадають лише якісь бузкові зарості, пляшка чорнила на Високому Замку, панорама старих дахів і мурів, а також музика, наприклад, «Джетро Тал», хоча до чого тут вона?

Все це дуже непереконливо, вся та львівська юність, я згоден. Однак це принаймні щось у порівнянні з т. зв. київською молодістю. Бо то – просто примара, яка постояла наді мною, сплячим, декілька років, чи то заманюючи а чи залякуючи, дихаючи в обличчя перегаром, а може, як висловився би хтось із радикальніших від мене майстрів слова, – смертю духовною.