Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Тому немає сенсу тут довше при ній залишатися.

Але що там усе-таки з тією львівською юністю?

Передусім вона мала гіркий присмак. Це почуття називають розчаруванням. Це дуже добре почуття, страшенно плідне і глибоко творче, стверджують відомі мені автори виховних романів. Розчарування виникає на тій невидимій межі, де доходить до зіткнення уявного з дійсним. А що ця межа справді невидима, то й розчарування іноді може непомітно обернутися захопленням і навпаки.

Уявне місто Львів лежало на мальовничих зелених пагорбах, цілком зберігаючи архітектоніку й архітектуру міста ще, либонь, середньовічного. З прочинених вікон там нон-стоп лунала клавесинна музика чи принаймні добрий симфо-рок, а дівчата з довгим волоссям і вінками на головах чекали на мене в траві поблизу фонтанів. В уявному Львові розмовляли тільки українською, хіба що старі відьмаки й чарівниці дозволяли собі якусь латину чи греку. Так само кожен там знав напам’ять вірші Антонича, мандрівні менестрелі щовечора давали концерти просто неба. Під містом була розгалужена система ходів і приміщень, там зберігалися невичерпні запаси вина, золота, тканин і стародруків. Узагалі це було місто нескінченної таємниці й таємницею пахли тамтешні жінки, рослини, дощі. Я знав, що львівську річку заховано під землю, але в ній водилися справжні атлантичні вугрі, позаяк de facto місто лежало в Атлантичній зоні світу, цілком можливо, що й на морському узбережжі.

Справжній Львів відсотків на дев’яносто з чимось складався з жахливих передмість і новобудов. Нагромадження промислових територій, хаос фабрично-станційних закамарків, одноманітна житлова забудова сімдесятих і пізніших років, залізобетон, панелі, сморід і скрегіт зубовний. Фатальна безпорадність міської влади з водою, каналізацією, транспортом. Із відчинених вікон якщо й долинала якась музика, то тільки радянська естрада, російської мови в місті виявилося страх як багато. А ще гіршим було те, що носії української майже всі без винятку були доволі тупою й пасивною селючнею. Студенти університету всім своїм виглядом, рівнем спілкування і побутом нагадували радше вихованців якогось імбецильного петеу. А т. зв. національна інтелігенція демонструвала чудеса вірнопідданства й сервілізму, цілу вою українськість сублімуючи в розгодовані фізії та вишивані сорочки. Все це разом становило найпаскуднішу зі знаних мені видмін совка – совоукр.

Тому мені не залишалося нічого іншого, крім віри в якийсь паралельний, таємний Львів. Час до часу це місто посилало мені сигнали про своє існування. Іноді це була тінь якогось нетутешнього й нетеперішнього персонажа з виемігрувалої пташиної країни у пропахлих нечистотами галереях старого міста. Іноді – звістка про той чи той політичний процес, ліву художню виставку, рок-оперу «Степан Бандера» або збіговиська дітей-квітів у Святому Саду. Ще іноді – поява на видноколі цілком конкретного Дема, Валерія Дем’янишина. Перегляд фільму Тарковського, прогулянка Личаківським цвинтарем, опівнічне збігання в темряву схилами Високого Замку – все це могло спрацювати на користь іншого Львова. В хвилини найтяжчих ювенільних катастроф мені вистачало приходити вночі на Ринок із початою пляшкою або й без.

Найцікавіше, що допіру моя львівська юність закінчилась, я таки потрапив у саме середохрестя цього таємного Львова, в густу, просяклу вином, безсонням, любов’ю й вологою його атмосферу. Я зміг переконатися, що всі мої здогади були недаремними. І хоч «Вуйки» вже не грали, Калинець уже не писав, а Чубай уже не жив, я таки відчув певну причетність до тамтешніх містерій.

На той час я був змушений повернутися до рідного міста, розмазуючи по всіх своїх записниках цю життєву поразку і готуючись до максимально можливого протистояння безглуздій решті життя.

Погано, що майже нічого з уявлюваного не збулося. Добре, що все склалося саме так.

Добре, що я не живу в Києві. Добре, що це була тільки примара молодості. Через те я його не знаю. Можливо, я тільки дещо вгадую про нього. Але для мене це місто починається о пів на сьому ранку, коли я виходжу з поїзда і чую – в обличчя та спину – лиховісні заклики таксистів: «Мущіна, таксі нєдорага!».

Найпершою властивістю Києва багатьом моїм знайомим видається те, що це місто неукраїнське. Йдеться насамперед про мовну ситуацію, яка починаючи з дев’яносто першого чи навіть і дев’яностого року все ж, на мій погляд, перебуває в стані перманентного маятникового коливання в обидва – український і російський – боки. Але не тільки про це.