Юрій Андрухович: Диявол ховається в сирі

Я гадаю, то був гумор. У такий спосіб Ніщо собі жартувало. То був такий фільм з нагоди смерті мого друга. Ніщо досягло своєї мети, коли десь за тиждень по тому мені наче сама собою написалася фраза: «Я не люблю Києва».

Однак я мушу до нього їздити – це неминуче, це, як я вже писав, суттєвий шматок мого життя, дорога від Франківська до Києва з обов’язковою зупинкою у Львові.

Того разу все було приблизно так само, хоч різке похолодання відчулось уже на львівському пероні, через що я не зміг викурити спокійну сигарету в товаристві якихось мало знайомих земляків із сусіднього вагону. В поїзді я майже відразу вклався спати, бо знав, що мене піднімуть вже о п’ятій – перед Києвом ще слід було поприбирати у вагоні. Провідниця і справді не дала мені залежатися, ревнувши на вухо жахливе словосполучення «мушина, падйом!». Циферблат мого годинника світився у темряві. Була за п’ятнадцять п’ята. Зціпивши зуби і кленучи цей гірший зі світів, я вибрався з-під шинелі на холод. Найважче було відмити тамбур з безліччю бичків, які попримерзали до слизької, в кривавих згустках, підлоги. Я згадав, що десь близько першої з тамбура долинали звуки якогось побоїща. Не пощастило, думав я собі. На сральник пішло відер із п’ять крижаної води. При цьому мені заважали інші пасажири, якісь тітки в пухових хустинах і крикливі ветерани з орденськими планками. Коридор я панічно домивав уже під час гальмування поїзда на станції Київ-Пасажирський.

У Києві було темно, але я інстинктивно відчув, куди слід рухатися, щоби потрапити у приміщення вокзалу. Дорогою мене зупиняли таксисти, вони хапали мене за лікті й за поли плаща, черкаючи запальничками мені в обличчя. Втім, то могли бути й не таксисти. Пробившись крізь їхні кордони, я таки потрапив у почекальню, але там виявилося стільки смердючих бомжів, калік, циганчат і божевільних, що я змушений був розвернутися майже з порога, щойно забачивши бандитського з вигляду міліціонера, котрий недвозначно рушив мені назустріч.

Я пам’ятав, що переді мною дуже насичений день у Києві: прямий ефір на телевізії, засідання видавничої ради, до якого я не встиг переглянути найважливіші папери, вирішальна для мене розмова з голандським аташе англійською чи німецькою мовою, координаційний комітет з усіма його внутрішніми інтригами, мій авторський вечір у Будинку вчителя і те, що на споді. З огляду на це я мусив хоч якось дати собі лад після того нестерпного поїзда. Це можна було зробити лише у громадській вбиральні, однак велетенська фосфоресцентна літера М, на поклик якої я було кинувся, виявилася входом до метрополітену. Черга за жетонами рухалась так повільно, що я встигав завважувати, як у ній непритомніють вагітні жінки, як орудують кишенькові злодії (їх було з десяток і один із них змовницьки показав мені ножа, коли наші з ним погляди випадково зустрілися), нарешті як розлючена касирка крізь віконце каси штрикнула олівцем в око якогось набридливого клієнта. Той схопився руками за обличчя, його око витікало крізь пальці. Звідкись я знав його. Здається, ми їхали в одному поїзді.

Вже на ескалаторі я зрозумів, що поквапився – саме в ці ранкові години (була за чверть сьома) у київському метрі відбуваються облави. І справді – внизу ескалатор контролювали кілька дуболомів у бушлатах. Пару невдах вони вже схопили до війська. Я став гарячково згадувати, в яких роках перебував на дійсній службі, аби щось їм сказати, хоч це, за розповідями, не надто допомагало. Вихід лишався один – розвертатись і бігти ескалатором угору, проти руху його сходинок. У якихось фільмах я таке бачив, тому подумав, що це реально.

Нереальним було інше: продертися крізь цю темряву, крізь людей з їхніми тілами й одягом, крізь милиці, кукси, фікси, розчепірені долоні, роззявлені роти, крізь мішки, повні в’язкого м’яса, крізь тверде холодне повітря. Тієї миті я вирішив, що ніколи, ніколи знову не поїду до Києва, з жахом передчуваючи: для таких обітниць уже запізно.

«Пасажири, вставайте, за годину Київ», – не дуже злостиво сказала провідниця. Я повернувся у власне тіло, немов до свого купе. Було вже зовсім світло, годинник показував пів на шосту.

Найкайфовіше у страшних снах – це коли вони закінчуються. Ти знаєш про це, Києве.

1999

Причиною ностальгії, здається, можна вважати любов. Однак це твердження не приведе нас нікуди: любов узагалі можна вважати причиною всього на світі. Якщо дозволити собі спокуситися своїми, дуже особистими припущеннями, точніше, пропущеннями, бо вони й справді пропущені крізь тебе всього, ніби – де мені взяти оригінальніше порівняння! – рентгенівські промені, то причиною ностальгії постане пам’ять. І то пам’ять неточна, неповна, недосконала, спотворена, власне кажучи, не так сама пам’ять, як її помилки. І не так часові товщі виступають для цих помилок виправданням, не так сама віддаленість від тодішнього/тамтешнього, як безвідмовне функціонування якихось душевних селекціонерів, що вміло закарбовують одне й так само вміло стирають інше.