Стивен Кинг: Що ховається у сутінках

Збірка

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2016

© Richard Chizmar, 2013

© Individual stories by their respective authors, 2013

© Alan M. Clark, обкладинка, 2013

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2015

ISBN 978-617-12-0329-7 (fb2)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Щ92 Щоховається у сутінках : збірка / укл. і передм. Р. Чизмара ; післям. Т. Ф. Монтелеоне ; пер. з англ. В. В. Меренко. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. — 224 с.

ISBN 978-966-14-9939-2 (Україна)

ISBN 978-1-58767-437-2 (англ.)

Пориньте у справжнє жахіття! Десятьох майстрів горору — Кінга, Страуба, Партриджа, Кетчама, Ґормана, Баркера, Фримана, Літтла, Келлі, Тема — зібрано під однією обкладинкою з єдиною метою: полоскотати ваші нерви! Під час читання залишайте світло ввімкненим, бо не раз і не два вам здаватиметься, що поруч із вами хтось є… Може, це лялька Доллі з однойменного оповідання чи дівчинка з «Миттєвої вічності», яку може бачити лише одна людина?..

УДК 821.111(73)

ББК 84(7Спо)

Перекладено за виданням:

Chizmar R. Turn Down the Lights / edited by Richard Chizmar. — Baltimore : Сemetery dance publications, 2013. — 174 p.

Переклад з англійської В . В . Меренко

Обережно! Ненормативна лексика!

Шрифтове оформлення обкладинки Тетяни Коровіної

Присвячується Біллі і Ноа,

моїм двом улюбленим історіям …

Сталося це в грудні 1988-го: Джордж Буш тільки-но обійшов Майкла Дукакіса на президентських виборах. «Лос-Анджелес Доджерс» із пітчером Орелом Гершайзером обіграли в п’яти іграх «Окленд Атлетикс» і здобули перемогу у Світовій Серії. Біля кінотеатрів стояли черги охочих подивитися на Тома Круза і Дастина Гоффмана у фільмі «Людина дощу». Списки бестселерів очолювали «Кремлівський кардинал» Тома Кленсі і «Цариця проклятих» Енн Райс. Найбільш обговорюваними книгами жанру стали «Мовчання ягнят» Томаса Гарриса і «Коко» Пітера Страуба.

Мені було двадцять два. І я вирішив видавати журнал під назвою «Танок на цвинтарі».

Тоді я вивчав журналістику в Мерилендському університеті і продавав короткі похмурі розповіді будь-яким видавництвам, які їх приймали. Деякі з них були професійними і серйозними, багато інших — не дуже. І ось одного разу, натхненний пишністю журналу «Шоу горору» (The Horror Show), який Девід Сильва видавав самотужки, я поставив собі запитання, з якого починаються майже всі мої найбожевільніші ідеї: чому б ні?

Чому б не ухопити бика за роги і не почати видавати журнал, у якому публікувалися б і досвідчені професіонали, і талановиті новачки?

Чому б не видавати той тип похмурої літератури на перетині жанрів, який мені самому подобається читати і складати: горор, саспенс, детектив?

Чому б не видавати художні твори поруч з інтерв’ю, оглядами книжок і жанровими коментарями?

Чому б не почати збирати оповідання під час літніх канікул і не запланувати випуск першого номера за півроку, у грудні?

Чому б не спробувати створити щось справді особливе?

Мене абсолютно не хвилювали ані брак досвіду, ані безгрошів’я, ні відсутність бізнес-плану.

Мрії — доля сміливців і дурнів. Прохання до боягузів: не турбувати.

Чому б ні, чорт забирай?

Я вже згадував, що мені було двадцять два?

Перший випуск «Танку на цвинтарі» мав лише сорок вісім сторінок. У ньому була дюжина оповідань, дюжина віршів та інтерв’ю з Девідом Сильвою, обкладинку та ілюстрації виконав Білл Корон. Мушу зауважити, що Білл був моїм сусідом по кімнаті, другом дитинства і єдиним хлопцем серед знайомих мені на той час, хто умів малювати. Досі пам’ятаю, як він малював внутрішні ілюстрації просто на зверстаних сторінках тексту, роздрукованих на принтері. Передню обкладинку він намалював, сидячи за обіднім столом, поки я кидав над його головою дротики в мішень, щокілька хвилин нервово перевіряючи, як посувається робота. Ще пам’ятаю, як ми з Біллом натиснули кнопку «ДРУК» у комп’ютерній лабораторії Мерилендського університету і дали драпака з кімнати. Розумієте, над принтером висіло велике оголошення, на якому було чітко написано: «Понад 10 сторінок за раз не друкувати». Тоді лазерні принтери працювали досить повільно, тому можна і не казати, що інші студенти не носили нас на руках, коли ми поверталися за годину забрати свої дев’яносто шість сторінок. Усе правильно, ми друкували дві копії. Ми ж не дурні.