Стивен Кинг - Що ховається у сутінках

Може, у першому випуску і було лише сорок вісім сторінок, але його виходу передували тисячі годин роботи. Написання та відправлення запитів. Телефонні дзвінки. Читання оповідань. Відхилення оповідань. Вимолювання оповідань. Спроби продати рекламне місце. Оплата реклами в інших виданнях як намагання зібрати кошти на друк. Дизайн внутрішніх сторінок. Ми не мали ані путівника, ані дорожньої карти — лише те, що існувало в моїй голові. Майже все народжувалося завдяки натхненню, уяві й завзятості. Ми робили помилки і вчилися на них.

На щастя, у мене був Дейв Сильва, який допомагав уникати деяких помилок; він відповідав на запитання в будь-який час дня і ночі; він був другом і наставником.

Він підтримував мене. Вірив у мене.

Однак… Напевно, на кожен успіх є своя поразка. А то й дві або три. Але я таки рідко опускав руки або сумнівався. То були найкращі дні мого молодого життя, і я відчував, що в цьому є… щось . Можливо, щось особливе.

Мені потрібно було лише працювати далі. І далі вірити.

Перший випуск вийшов, як і було заплановано, у грудні, і, пам’ятаю, до того часу ми вже мали майже повністю готовий другий випуск, а Р. К. Метисон зголосився взяти участь у третьому.

Питання «продовжувати чи ні» ніколи не виникало.

Як не виникало й питання, що на нас чекає — успіх чи провал.

З самого початку журнал просто собі був .

Чому б ні, чи не так?

Коли я зрозумів, що наближається двадцятип’ятиріччя з моменту публікації першого випуску, мені захотілося зробити… щось .

Чимось особистим відзначити ювілей і віддати належне тій довгій подорожі, яку ми здійснили разом.

Стільки всього сталося за ці двадцять п’ять років: журнал породив книгу в палітурці… і дешеві видання в м’якій обкладинці… і комікси… і футболки… і електронні книги… і ще безліч кльових речей, які з’являться в майбутньому.

І стільки всього сталося в реальному житті: шлюб, двійко дивовижних дітлахів, утрата моєї найстаршої сестри, рак, за рік знову рак, утрата батьків.

Інакше кажучи, життя йшло.

І певною мірою «Танок на цвинтарі» був свідком усього цього.

Був частиною цього всього.

Книга, яку ви тримаєте в руках, дуже особиста для мене.

У певному сенсі, це моя маленька святкова вечірка, що відбулася через двадцять п’ять років.

Книга ця зроблена невеликою навмисно. Я хотів включити до неї лише тих письменників, які, на мою думку, не менше, ніж я, відповідальні за те, що «Танок на цвинтарі» існує й до сьогодні.

Не зупинятимуся окремо на кожному з авторів. Вони знають, чому опинилися тут.

Кілька письменників не потрапили сюди через свої робочі графіки — ідея скласти цю збірку виникла в мене лише два тижні тому; чому б і ні, чи не так? — хоча кожен із них казав, що хоче, щоб його твір увійшов до збірки.

І ще декого, на жаль, уже немає. Мені б дуже хотілося, щоб Дейв Сильва був іще живий, щоб з’явився на цих сторінках. Те саме можна сказати про Чарлі Ґранта, Рика Хаунтала і Білла Реллінґа. Тоді, коли все починалося, вони вірили в мене, і їхня віра означала так багато…

Зараз грудень 2013-го. Я безмежно вдячний усім і кожному, хто коли-небудь поділився своїм талантом із журналом; дивовижному постійному складу і безлічі півставочників. У мене немає іншого способу віддячити вам, окрім як далі робити те, чим я займався останні двадцять п’ять років. Сподіваюся, цього достатньо.

Отже, вимикайте світло, перегортайте сторінку, беріть мене за руку і починайте танок…

Ричард Чизмар

Із Робінсоном було все гаразд, поки в порядку був Ґендальф. Не в тому сенсі, що навкруги все гаразд, а в тому, що життя йде собі потихеньку день за днем. Він, траплялося, прокидався посеред ночі, нерідко у сльозах від снів — таких виразних! — у яких Діана й Еллен були живі. Але коли він піднімав Ґендальфа з підстилки в кутку, де той спав, і клав на ліжко, зазвичай удавалося знову заснути. А щодо Ґендальфа — тому було байдуже, де спати, і, якщо Робінсон присував його до себе, це теж було нормально. Тепло, сухо й безпечно. Його врятували. А Ґендальф нічого більше і не потребував.

Коли поруч істота, про яку треба дбати, завжди почуваєшся краще. Робінсон проїжджав до сільської крамниці п’ять миль по шосе 19 (Ґендальф сидів на пасажирському місці пікапа — вуха сторчма, очі горять) і запасався там собачим кормом. Магазин був покинутий і, зрозуміло, розграбований, але на «Юканубу» ніхто не зазіхнув. Після Шостого Червня про домашніх тварин люди думали найменше. Такий висновок зробив Робінсон.