Юрій Андрухович: Диявол ховається в сирі

Київ загалом перебуває в зоні якихось інакших, «неукраїнських», ментально-психологічних впливів. Постійний приплив до нього абсолютно питомого українства з більш чи менш віддалених містечок і сіл змінити Києва не здатен, навпаки – Київ змінює і українство. Найвідчутнішим виявом цього є суцільна механістичність київського міського існування. На відміну від усіх інших європейських столиць у Києві немає свята, яке завжди з тобою – попри формальну насиченість міського існування всілякими народними гуляннями. Велетенські пересування знеосіблених людських потоків, взаємна настороженість, ізольованість, налаштованість на боротьбу, агресію, відсутність імпровізації, веселощів духу і гри в людських стосунках – усе це свідчить про київську людність як про гігантську хаотичну збиранину чужих і непотрібних одне одному людей. Ні, в Києві аж ніяк не завважиш тієї нестерпної легкості буття, якої так багато в Парижі, Празі, Белграді чи навіть Нью-Йорку. Буття важкувате, а життя мішкувате, якщо дозволено мені вдатися тут до нехитрого римування. Час до часу каталізатором прориву назовні глибоко схованого людського виступає хіба що футбол, але цей чинник настільки несуттєвий і мінливий, що реально нічого сам змінити не може.

Мій приятель Юрко Позаяк, здається, може мені заперечувати. Йому відомий інший Київ, якісь цілком екзотичні анклави, внутрішня прихована містечковість зі своїми реальними ритмами, кодексами, самоврядуванням і мовою, наприклад, Євбаз. Я вірю не стільки йому, скільки в те, що йому треба вірити. Інакше нікому з нас не витримати сам на сам із цим – ні, не Молохом – мотлохом.

Для мене Київ – це острівці в океані, малесенька щопта людей, які тут живуть, розкидані по редакціях, студіях, помешканнях, кав’ярнях – ті, що вже впродовж років або й десятиліть непомітно для інших протистоять київській механістичності й залишаються живими людьми. Між ними шалені відстані, подолати які здатен лише метрополітен. Фактично мої маршрути – це рух від однієї криївки до іншої, отже, Київ – це насправді з десяток мініатюрних фортець. Вихід назовні залишається вкрай небажаним і фатально небезпечним, хіба що задля поповнення запасів алкоголю. Навколо блукають монстри з перекривленими пиками і щось неясне варнякають своєю напівмовою.

З усіх сьогосвітніх ролей найближчою мені є роль оповідача. А це означає, що мова – саме мова, а не письмо, саме усне мовлення – важить для мене найбільше. Не менш важливим для мене є слухати інших: як хто говорить на цьому світі і що він кому втирає. У своїх багатогодинних вечірньо-нічних одисеях по стєкляшках і кнайпах я ладен вислухати всіх – зіжмаканих життям пиячків, потертих спортсменів і бізнесменів, митців і мисткинь, веселих бандитів, сентиментальних повій, скурвих синів, сучих дочок, увесь цей люд, інколи помилково званий народом. Я, Патріарх Бу-Ба-Бу, без цього не можу. Це нормально, так завжди буває у Франківську чи Львові, у Кракові, Празі й Берліні теж так бувало.

Але в Києві це майже неможливо: мої ангели-друзі висмикують мене з кожного випадкового зближення – за цим спілкуванням, цим виходом назовні чаїться небезпека, це жахливий ризик, це закінчується як мінімум проламуванням черепа (я, веселий параноїк, вже бачу той київський асфальт, всипаний моїми зубами). Навколо нас недобрий океан, кажуть мої друзі.

Тому в Києві письменники спілкуються тільки з письменниками. Або, як їм здається, з Богом розмовляють. Бо що залишається?

Добре, що я не живу у Львові. За роки моєї відсутності проблеми з водопостачанням у ньому так, здається, й не розв’язали. Хоч загалом життя у Львові стало останнім часом відчутно приємнішим: навіть у наших хронічно несприятливих для кожної приватної ініціативи обставинах вона, ініціатива, зуміла дещо змінити в міському побуті та ландшафті. Але добре, що я не живу у Львові, бо мені не йдеться передусім про приємність.

З початку дев’яностих про Львів утвердилася думка, що місто деградує. Це підсилює навіть зовнішній вигляд міської руїни: стан вулиць, будинків, обвалювання балконів, ринв і ліпнин, темрява, мряка й холод, захаращені лайном і сміттям подвір’я. Львів дослівно конав, перетворившись на суцільний вокзал, таку собі базу для подальшого перевалювання через західний кордон України юрмиськ есенґовської людності в кролячих шапках і спортивному одязі.

В той самий час Львів покинула (покидає, зрештою, й досьогодні) чимало людей дев’яносто другого поїзда. Є така категорія напівкиян-напівльвів’ян. Так от, більшість їх зробила вибір – принаймні тимчасовий – на користь Києва. Львів просто на очах позбувався людей молодих, здібних, пластичних, розумних. Самі вони звинуватили у своєму виборі рогульську місцеву владу, хоч назагал була зрозумілою й неозброєним оком помітною меркантильна передумова для такої міграції. В Києві на них чекали суттєво вищі оклади й запаморочливі кар’єри (особа з високою освітою і вільним володінням державною мовою могла відійти до сну в ранзі обнадійливого журналіста, а прокинутися вранці яким-небудь віце-прем’єром або принаймні його секретарем, що по суті те саме). Дехто з них несміливо мотивував переїзд і потребою хоч якось українізувати Київ, але з таких було прийнято сміятися – і, мабуть, слушно.