Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Загалом окреслилося своєрідне зачароване коло – Львів деградує, бо з нього їдуть найкращі люди, а найкращі люди ідуть, бо Львів деградує.

Насправді ж, як засвідчили подальші роки, Львів аж ніяк не деградує. Він і не прогресує в певному сенсі, це теж правда. Львів консервативний за природою своєю, от у чому річ. У Львові завжди залишається приблизно та сама кількість сволоти, божевільних, патріотів, громадян, міщан, богеми, рогулів, москалів – усіх категорій населення. Себто вони зберігаються у приблизно сталих пропорціях. Це дозволяє Львову завжди бути самим собою, навіть у тимчасово розладнаному стані.

«У Львові кажуть, ніби поет К. страшенно образився на тебе», – сповістив мені як завжди прикру новину один екзегет. «Бо у Львові взагалі кажуть», – відповів на це я.

У Львові кажуть, ніби дочка доктора Ц. поїхала народжувати до Америки. У Львові кажуть, ніби зубний лікар Щ. тягне золоті коронки з мерців. У Львові кажуть, ніби Є. спить із Б., а X. із П. У Львові кажуть, ніби Ч. подобаються хлопчики. У Львові кажуть, ніби на вернісажі Ю. були канапки з дустом. У Львові кажуть, ніби Р. останнім часом дуже полисів, певно, завів коханку. У Львові кажуть, ніби К…..цькі минулої неділі не показувалися в церкві. У Львові кажуть, ніби Цей купив помешкання, Той – ризеншнауцера, а Там-та – жидівка. У Львові кажуть.

Для того, щоби зрозуміти вагомість для Львова цього чинника кажуть, варто помножити його ефект на політичну й екзистенційну несвободу всіх попередніх епох, а надто останньої. На атмосферу доносів, фабрикацій, виловлювання душ. Так, це у Львові вперше сказали, ніби Дз. покаявся і відрікся, Ю. продався, а Й. X. розп’яли.

Завдяки цьому місто вижило, зберегло себе в найтяжчі часи. Львівські чутки і балачки – це такий спосіб взаємної підтримки. Бо справжні львів’яни – це велика родина, la familia, мафія, де всі підтримують одне одного своїми ненастанними пліткуванням, зацікавленням, заздрістю, ненавистю на межі з любов’ю, настирливою увагою. Він шалено живучий, цей Львів, недаремно ж він з родини котячих.

Львів спостерігає за тобою, чи радше дивиться в тебе, наче відома Ніцшева прірва. Від нього не сховаєш нічого – це чудовий детектор, це майже детектив, перед яким не вислизне у сфери тотально прихованого ні національна зрада, ні звичайне собі перелюбство, ні навіть мале шахрайство за грою у бридж. Тільки от що важливо: Львів усе пробачає. Бо в родині всяке трапляється. Тому насправді це ніяка не прірва, а так собі – громадська яма, спільний паділ, переповнений випарами людського тепла історичний відстійник.

А що в Києві? Байдужість? Ніхто нікого не хоче знати? Внутрішнє шамотання маленьких середовищ усередині їхніх мініатюрних фортець?

Я не люблю Києва, писав я понад два роки тому. Тоді в мене були на це особисті підстави – це місто по-звірячому вбило мого друга. Власне кажучи, така історія могла трапитися й деінде, в будь-якому іншому місті, в іншій країні, можливо, й на іншій планеті. Але водночас час це було настільки по-київськи, це вбивство, це безглуздя, ця смерть з нічого!

Так, саме з нічого. В Києві завжди відчуваєш це Ніщо – воно безпомилково виокремлює з людського потоку всіх інакших, несхожих, придивляється до їхньої жестикуляції, прислухається до мови, виловлює душевні порухи і найдрібніші коливання настрою. Йдеться не конче про знищення цих інакших – передусім, напевно (якщо мені дозволено розуміти ці речі), про їх знешкодження, чи, сказати б, приборкання. Воно ставить їх на облік і вже не випускає з поля зору – до останнього їхнього подиху. І якщо говорити про прірву, то це вона.

Того ранку я щойно приїхав до Києва, всюди на мене чекали справи, чигали домовленості, я пустився в біги вже з восьмої, щоб устигнути з обіцянками-цяцянками бодай наполовину. Десь о дев’ятій мене знайшла жахлива звістка, далі я йшов уже за інерцією, бо за великим і єдиним рахунком після таких звісток усе щоденне борсання різко втрачає сенс. Але я і далі долав несамовиті київські відстані – можливо, то був спосіб самозахисту чи ілюзія втечі. Так чи так – я з’являвся з-під землі в різних місцях, як правило, достатньо взаємно віддалених. І всюди я бачив те саме: розпродаж м’яса з вуличних лотків. Це був якийсь день м’яса в цілому Києві – біля станцій метра, імпровізованих базарів, на сходах, у скверах і посеред подвір’їв якісь люди продавали м’ясо з оббитих білою бляхою, схожих на каталки столів, розрубували кусні, трощили кістки, над ними кружляли тополиний пух, оси й мухи, був червень, була липкість і задуха, смертельний київський пил висів у повітрі й осідав на лотки, на мертві туші, на обличчя продавців, покупців, але всі вони і далі діловито й розмірено робили своє – розчленовували, зважували, принюхувалися і прицінювалися.