Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Музична культура теж не стояла на місці, тому в багатьох помешканнях з’являлися піаніна. Цей інструмент виявився настільки ж безальтернативним, як і холодильник, хоч найчастіше виконував суто декоративну функцію. Холодильники від певного моменту теж, але дещо пізніше.

Музика все одно лунала щодня й звідусіль. Окрім звичних подекуди ще й донині репродукторів (небезпідставно званих брехунцями, хоч саме репродуктор видається мені значно образливішим у цьому сенсі окресленням), були ще радіоли, магнітоли, комбайни (це коли радіо, магнітофон і патефон в одній особі), транзистори, серед яких переважали прибалтійські марки, і саме вони, ці «Спідола» і «Селґа», назавжди залишаться нерозлучною пляжною парою в моїй пам’яті: спідола і селга, селґа і спідола, так, безумовно, в пам’яті кожного поляка назавжди разом Жвірка і Вігура, а кожного росіянина – Мінін і Пожарський або Сакко і Ванцетті, чи хто там ще, не знаю.

Телевізори, мабуть, заслуговують окремої уваги. В пізніх шістдесятих вони вже набули цілком пристойних розмірів екрану, дизайн також відчутно прогресував під впливом завоювання космосу і якихось передертих західних зразків, хоч я ще пам’ятаю всі ці попередні «рекорди» та «рубіни», а може й «весни» з їхніми радше тридцятилітньої давності геббельсівськими кшталтами; пам’ятаю, як старанно добиралося для них особливо почесне місце в інтер’єрі, як удень вони дбайливо накривалися спеціальною скатертиною від пилу і мух; їхня пора наставала увечері, це були вечірні тварини, саме на межі смеркання й пітьми вони під’єднувалися до джерел, оживали непередавано монотонним гудінням трансформатора, а вже відтак засвічувалися своїм блакитним вогником після нестерпно довгого кількахвилинного нагрівання; спершу з’являвся звук; це було схоже на культову відправу або медитацію, чомусь (інерція кінозалу?) вважалося, що дивитися телевізор слід у зосередженій темряві, отже, господарі вимикали всі наявні лампи й світильники, сусіди – як запрошені, так і непрохані – схвильовано обсідали найзручніші підступи, життя завмирало, будь-які жести ставали недоречними перед лицем Останніх Телевізійних Новин із Москви або Балетної Вистави з Москви, або Кінокартини з Москви (тоді фільми ще було прийнято називати картинами), це був сеанс добробуту, помноженого на певність, і тільки атомна бомба (американська? китайська?) могла похитнути цей стійкий позитивний світ.

У цьому світі, крім того, було чимало одягу, щоправда, відверто зорієнтованого на зимні пори року, а отже, громіздкого, мішкуватого і важкого, як середньовічні обладунки. Важкого настільки, що асоціювався не так з легкою, як з оборонною промисловістю. Здається, його було цілком достатньо у крамницях: шапки-вушанки, валянки й – відповідно – калоші, куфайки, оренбурзькі пухові хустки, пальта й напівпальта з якимись дивними і радше декоративними комірцями та манжетами з підозрілого хутра (о винищені білячі популяції!), ватяні штани, суконні черевики «Прощавай, молодість!», звані ще гівнодавами, гумові та кирзові чоботи, так само гівнодави, шуби, ну звісно, шуби, адже придбати шубу для законної половини вважалось одним із матеріальних досягнень настільки ж законного (в усіх значеннях) чоловіка. Адже шубу купували раз на п’ятнадцять чи й двадцять років! Адже всі ми вийшли з однієї шинелі!

Так, усе це було з цілком виразним євразійським, дещо ведмежим і, по-друге, дещо мілітарним ухилом, розраховане на Приуралля більшою мірою, ніж на Прикарпаття, але що там зважати на тих недобитків!.. (Між іншим, страшенно цікаво було би простежити, як змінювався людський ландшафт у Галичині з другої половини сорокових. Під ландшафтом я маю на увазі передусім зовнішність, зокрема, одяг. Побачити, як із дня на день зникають у невідомості всілякі там мазепинки, конфедератки, капелюхи й капелюшки, камізельки, бриджі, пумпи, плащі типу «реглан» чи там «макінтош», картаті кашкети, гетри, а натомість простір щораз щільніше заповнюють вушанки, шуби і пухові хустки. Й кирзаки, звісно. Але це лише відступ і треба вчасно зупинитись, адже так можна скотитися і до інших, зовсім уже небажаних ландшафтних спостережень).

Говорячи про одяг, вельми непросто обійти його найінтимніші складники. Загальна парадигма важкої й незграбної, зате утепленої надійності та добротної гігієнічності не могла не позначитися на цих речах остаточних. Грубі вовняні панчохи або так звані прості (сто відсотків узбецької бавовни!), з тенденцією до обвисання на задах і колінах райтузи, фланелеві нижні спідниці, сімейні підштанці, куленепробивні на сімох замках бюстгальтери сороміцького кольору, сіро-блакитні кальсони на підв’язках і ґудзиках, і найголовніше – товстезні трикотажні труси до колін з начосом – усе це мусило берегти сечові міхурі, яєчники, простати й молочні залози від гіпотетичної застуди, сприяти здоровому родовідтворенню, а водночас і слугувати поважними перешкодами для сексуального потягу і, мабуть, відігравати не останню роль у справі дотримання високої суспільної моралі.