Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Починаючи з пізніх п’ятдесятих, а власне з 12 квітня 1961-го радянське суспільство поринуло у вир космічного психозу. Будівництво комунізму отримувало новий запаморочливо високий вимір. Юрій Ґагарін тріумфально крокував світом, упевнено ставши людиною номер один цілого століття, коли не цілої історії, потіснивши на ієрархічно нижчі щаблі всіляких Колумбів і Ґалілеїв. Невипадково він був росіянином, членом партії й мав класично змішане, трохи робітниче, а Трохи селянське походження. Він був вінцем творіння за Марксом, а можливо, почасти, й за Гегелем. Космос виявився страшенно близьким, композитори й поети відразу написали пісні про наші сліди на вкритих пилом стежках далеких планет і про яблуні (ясна справа, мічурінські), що невдовзі цвістимуть на Марсі, школярі звично і переконано заявляли, що в дорослому житті хочуть стати космонавтами, у молодших класах середньої школи ми й сумніву не мали в тому, що за якийсь десяток років літатимемо до інших планет рейсовими кораблями, як нині літаємо до Києва літаком АН-24. Наукова фантастика нового типу (соцреалістичного) фонтанувала нестримними потоками не тільки періодичних видань. Про пісні я вже казав, а були ще кінематограф, мультиплікація, мас-медії. Було ужиткове мистецтво, а отже люди в космічних шоломах з явилися й на гуцульських дерев’яних тарелях, і на петриківській чи опішнянській кераміці. Майже в кожному місті будували коли не кінотеатр, то якийсь палац культури або комплекс під назвою «Космос». Ви ще й сьогодні впізнаєте ці характерні руїни з велетенськими мозаїчними панно: профілі в шоломах, зірки, комети, супутники на орбітах. Не надто винахідливі та самостійні в ідеях і рішеннях, радянські дизайнери вхопилися за золоту жилу так безсоромно, що мені навіть важко згадати категорію виробів, що її не торкнулася суцільна космізація – від сигарет «Орбіта» і лез для гоління «Спутник» до новорічних ялинкових прикрас (пам’ятаю, так, цього скляного космонавта, що розбився вдрузки, зірвавшися з гілки, зачеплений чиїмось плечем!). Десь до початку сімдесятих кожен із нас, розбуджений серед найглухішої ночі, зміг би не задумуючись і безпомилково перелічити імена та прізвища всіх радянських космонавтів, які вже побували в польотах. Цей психоз тривав загалом років п’ятнадцять, може, трохи менше, але в десятки разів підсилюваний азартною й захланною конкуренцією з Америкою, набував дедалі драматичніших нюансів. Повсюдно дискутували, що краще – приземлятись, як ми, чи приводнюватись, як вони, що почесніше – мати першого в історії космонавта, чи першими ступити на Місяць; що реальніше завалити фугасом із Марса – Білий дім чи Кремль.

Під кінець тієї епохи нагло загинув Ґаґарін, виконавши головну естетичну настанову свого бунтівного десятиліття, винайдену одним із його шалених американських ровесників – померти молодим. Про його смерть говорили всі. Що там говорили – я справді бачив людей, які за ним плакали, і цих людей було чимало. Це був кінець міжпланетного романтизму. Що могло похитнути цю єдність переживання?

Ідея подолала саму себе. Замість романтизму і впевненості у перемозі (якій? над чим?) приходила неатракційна для збуджених мас прагматизація, амбітне завоювання поступалося місцем значно скромнішому дослідженню. Під кінець сімдесятих ми вже ловили себе на тому, що навіть не орієнтуємося, чи хтось там літає на цю хвилину, чи ні. Роман Системи з Космосом виявився бурхливим, але коротким, із метаісторичної перспективи – мікроскопічно нікчемним. У його епілозі – лише розгнуздано-графоманська вакханалія екстрасенсів, біоенергетиків, політичних астрологів, космічних цілителів, шарлатанські відправи й парарелігійні збіговиська. А також непередбачувані, як російська душа, російські супутники, що час до часу зриваються з орбіт.

Але там, усередині цього роману, безумовно сидить вона, ностальгія.

Віднедавна я знаю, як з нею розправлятися.

Для цього достатньо наприкінці часів потрапити до Нью-Йорка. Достатньо захотіти останнього в тисячолітті дня побачити Океан. Адже в Нью-Йорку вам стало не даватиме спокою думка, що ви перебуваєте над самим Океаном і фактично не бачите його.

Подолати цей просторовий парадокс допоможе мапа. «Бачиш, – казав мій приятель по десяти роках життя в самій що не є норі Жовтого Диявола, – бачиш, не я перший завважив, що своїми обрисами Мангетен разюче нагадує чоловічий статевий член, повернутий у бік материкової Америки. За потреби він ґвалтує її, а відтак і всю Решту Світу. В його тілі – завжди нова кров африканських і латинських Бронксів і Гарлемів, нижче – захланний мурашник Китайського Міста з усією додатковою грецько-індійсько-вавилонсько-австро-угорською мішаниною. Цілком невипадково його нижній виступ, крайня гаряча плоть, голівка – це Волл-стріт з околицями, епіцентр нинішньої цивілізації – скло, метал, верхи і провалля хмародерів, блиск золота, світова біржа, гра грошей, махінації з машинерією матерії. Але якщо він справді член, то Бруклін це яйця, чи по-вченому кажучи, тестикули. І на самому дні мошонки – справжній тобі rest of best, застійний відстійник Брайтон Біч».