Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Але передусім – мова. Я маю щастя нею володіти, частіше вона володіє мною, я радий перебувати в її володіннях. Отже, якщо ця мова, мій золотий інструмент, стає особливою прикметою злочинця, а надто 9 березня 2001 року, якщо вона стає підставою для затримання у гуртожитках чи, скажімо, поїздах, то чи не пора? Чи не пора й собі податися у злочинці? Моя прикмета завжди зі мною, а всі мої злочини лишаються виписаними чорним на білому – що далі? Боротися за зміну правопису чи відразу за зміну влади? І якщо справді боротися, то як укотре не напоротися? І що це взагалі за слово таке ненависно-примітивне «боротися», з якого ще графоманського лексикону, та ще й у тексті, присвяченому отриманню високої літературної нагороди, що він увесь аж світитися мусить вдячністю, ґречністю, лагідністю і примиренням? Себто, може взагалі у жодному разі не слід боротися, щоб не розгойдувати човна? От власне, що краще в нашій летаргійній ситуації: розгойдувати, розпалювати, роздмухувати чи може навпаки?

Звістка про несподіване здобуття цієї нагороди знайшла мене в одній вельми далекій заморській країні, де я провів попередні дев’ять місяців. Я втішався у ній свободою, віршами, краєвидами і завмирав, часом аж біліючи від безсилля, коли занурювався у вісті звідси. «Найбільше боюся того, що доведеться повертатися до цілком іншої країни, ніж та, яку я покинув у вересні», – повторював я в розмовах зі знайомими, намагаючися цією фразою охопити все: і мої сумніви, і цю летаргію, і змарноване десятиліття, і солодко-небажану перспективу повернення, цей шматок шагреневої шкіри. Як нині з’ясовується, я загалом не того боявся. Найбільше боятися треба було того, що вона, країна, залишиться такою ж, як була. Тією, що в ній понад половина народу, згідно з усіма соціологічними й таке інше опитуваннями, зазвичай ніколи з відповіддю не визначається. І то з будь-якою відповіддю на будь-яке запитання. Схвалюєте чи засуджуєте?

Любите чи не любите? Хочете чи не хочете? Живете чи виживаєте? Є ви чи вас немає? З відповіддю не визначилися…

Я не знаю, гідний я такого народонаселення чи негідний. Не думаю, що воно чекає відповідей саме від мене. Як не думаю, що наше очікування взаємне. Але я принаймні знаю, на що мені розраховувати. І цей розрахунок – на одну з найпримарніших, найкрихкіших субстанцій існування.

Бо якщо немає відповідей, то мусить бути принаймні надія. А надія – це, як уже було сказано, молодь. Себто сказано було навпаки, проте це саме той випадок, коли від переставляння доданків сума тільки зростає. І якщо я кажу молодь – то це не більше (але й не менше) від десятка тисяч студентів, проте це також нова культура і нова мова, і нові середовища, й заради цього всього, власне, варто робити той свій клятий вибір поміж поразкою еміграції та поразкою життя в батьківщині: невидимі книжки накладами в тисячу чи менше примірників, театральні вистави у пристосованих приміщеннях для кількох глядачів, альтернативні концерти у клубах для сотні божевільних шанувальників, підземні майстерні, презентації для своїх, спілкування посвячених.

Не беруся стверджувати, що це позірне аутсайдерство є таким уже й програшним – провідні ідеології та системи вартостей теперішнього світу теж починали з катакомбів – і саме Той, хто відвідає цю землю от уже за лічені дні, потвердив би таке спостереження. Крім того, саме нова, молода культура і тільки вона є насправді не-цензурованою, нескорумпованою і – наважуся вжити Дещо зоскомлене слово – незалежною. До того ж, маю надію, що її марґінальність насправді може виявитися чимось значно впливовішим від російськомовної масовості чи патріотичного офіціозу. Побачимо.

Наразі мені страшенно важливо знати, що життя триває, й неконвенційні українські вірші пишуться в Харкові, Одесі чи Житомирі, радикальні перформенси готуються у Львові, Дніпропетровську або Чернігові, а група невідомих екстремістів-музикантів збирається на черговий сейшн де-небудь на дні карпатського бункера.

Варто почекати з монументами незалежності. Щиро кажучи, єдино можливий нині монумент – це чиєсь обезголовлене тіло, але таких монументів не ставлять, бо це надто жорстоко.

Варто почекати з символами і знаками, даймо цій наймолодшій культурі поферментувати ще років десять і все-таки почати змінювати свою країну, водночас і завойовуючи, і тим самим звільняючи її.

І тоді я, можливо, знайду в собі самому всі потрібні відповіді.