Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

З огляду на таку свою природу, а точніше сказати, залежність, письменника можна розглядати як чи не найспокушуваніший різновид людини. Тим, хто виховав у собі здатність підноситися над спокусами, писати вже не потрібно, вони мовчать (а якщо пишуть, то збіса погано) – і мова тут не про них. Писання є сконцентрованою спокусою всього іншого: влади, пізнання, опанування, сексу, парареальності. Себто всі згадані й не згадані демони саме в письменницькому писанні скоординовують і концентрують свої зусилля. Тому писання як таке і є надспокусою.

Сьогодні я хотів би трохи поміркувати вголос про те, як ця надспокуса виявляє себе у випадку письменника українського, себто такого, що пише українською мовою. Отже, я спробую передусім з’ясувати дещо стосовно спокуси писати українською мовою. Цій спокусі не так давно виповнилося лише двісті років – відтинок часу з розряду тих, які прийнято називати нікчемно малими.

1798-й – рік пишного догнивання барока й натужного постпросвітницького класицизму, майбутній Україні дав початок літератури у вигляді непогодженого з автором, а отже, піратського видання перших трьох частин «Енеїди» – твору, страшенно винахідливого й веселого. Сміхова природа «Енеїди» полягає передусім у поєднанні непоєднуваного, себто у зведенні докупи і вельми дотепному пастишуванні двох віддалених космосів – героїко-античного Верґілієвого епосу та комічно-пародійного, підкреслено профанного козацько-спудейського віршування. Історики літератури давно погодилися щодо травестійно-бурлескного характеру цієї першої української поеми.

Автором «Енеїди» став представник тодішнього середнього класу, провінційний службовець і відставний офіцер Іван Котляревський, тип, достатньо витончений, аби всмак позбиткуватися над своєю епохою. Зрозуміти справжній сенс цього збиткування – це відчути смак інтелектуального реваншу. Це була насмішка культури, остаточно колоніалізованої, над культурою імперською, своїм колонізатором. І над самою собою теж – завдяки чому вловлюємо в «Енеїді» цілком кричущу як для тодішнього класицистичного контексту етичну й естетичну амбівалентність.

Особа Котляревського вимагає трохи більшої уваги. Двісті років тому цей надміру веселий двадцяти-дев’ятирічний мандрівний вихователь дворянських дітей, знавець куховарства, алкоголю і не тільки географічних карт, несподівано для себе самого став автором першої на світі української книжки. Подальші сорок років свого життя він прозаймався багатьма важливими й не надто справами – намагався одружитися, служив при війську, воював з Наполеоном, дописував «Енеїду», поступово перейнявшися вірою в серйозність початої гри і невідворотність місії; потім очолював театр, ліпив для нього перші національні водевілі, квецяв усілякі оди до князів, збирав кулінарні рецепти, останні два десятиліття, поринувши з головою в містику й захопившися парахристиянською символікою, перекладав Євангелії, чи то пак усілякі французькі посібники до Євангелій. Коли прийняти версію геніальності як чогось середнього між непорозумінням і випадковістю, то тут присутня саме вона, геніальність.

Звісно, справжній початок літератури можна шукати де завгодно. Конструюючи міфи про Найпершу Книгу, Книгу-Космос, національну Книгу Буття, можна вдаватися до Велеса й Нестора, до Мономаха й Бояна чи, скажімо, Іларіона або чого доброго ірландського ченця Ріанґабара, оборонця середньовічного Києва від монголів, можна вдаватися до інших незліченних слів, повчань, плачів і ходінь, можна проектувати цей початок усе далі й далі вглиб, до якихось, наприклад, шумеро-акадо-індоарійських підвалин і праджерел, можна, зрештою, й самому без кінця творити дотепні фальсифікації – на все знайдеться достатня кількість паралелей, подібностей, прозрінь і порівняльно-етимологічних натяжок.

Але мені подобається саме цей початок, за Котляревським. Мені подобається, що українська література починалася ніби жартома – як чиста забава для кола найближчих друзів та щопонеділкових гостей, котрі збиралися в полтавському домі Котляревського на винятково щедрі прошені обіди (неодноразовий перелік страв і напоїв див. у тій самій «Енеїді»). Десь, вочевидь, поміж смакуванням наливок, розкурюванням сиґар і грою в традиційні бостон чи віст знаходилося місце для читання вголос усе нових і нових уривків. «Енеїда» писалася за принципом to be continued – від прийняття до прийняття, від однієї публічної нагоди до іншої. Це був доволі тривалий у часі проект – Котляревський вивершував його упродовж довгих двадцяти шести років, себто не набагато коротше, ніж Ґете свого «Фауста» – якщо таке порівняння не виглядає надто блюзнірським.