Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Проте назагал проблема сучасного українського письменника в його стосунках із зовнішнім світом походить навіть не від цих часткових стереотипів. Найчастіше вона починається з того, що західні колеги або й ширше – т. зв. читаюча публіка – не надто вірять у само існування його, письменникової, мови (от вона, ця комфортна захованість у російському затінку, й вилізла боком!).

В найліпшому разі цю мову означать для себе як своєрідну видміну російської, про що вже йшлося. Інше, не менш поширене, уявлення – що це штучно творений і насаджуваний, а надто за останнє десятиліття сякої-такої державної незалежності, мовний симулякр, можливо, й придатний для офіційного функціонування на рівні урядових документів. Але справжня література насаджуваною бути не може – вся її сутність у вільному диханні й невимушеності, Іван Котляревський не дав би збрехати.

І звідси – чи не найбільша інтрига і чи не найзахопливіша драма сучасного українського письменника: необхідність доводити цілому світові, а передусім собі самому, що мова, якою він пише, – в жодному разі не вигадка новітніх урядовців і не сонна галюцинація примарних сепаратистів. Це нагадує необхідність щоразу повторювати вголос у вельми показному, блискучому і гамірному товаристві, де тебе чомусь ніяк не хочуть помітити: я – є. І тут доволі складно бути почутим, аби водночас не зірватися на фальцет.

У всьому цьому є принаймні один вельми втішний висновок: провінція, що долає власні межі, не може не спокушати. Українська провінція спокушає подвійно, бо сама є провінцією провінції – тієї, що зоветься українською метрополією. Відомо ж: найцікавіше відбувається на марґінесах, на краях й околицях, на болючих швах, на українах.

Але з центрів на все це дивляться трохи інакше.

Пригадується епізод, що мав місце під час одного з незліченних упродовж минулого десятиліття семінарів – назовімо його умовно «Схід – Захід». Семінар відбувався в умовно перехідній східно-західній смузі, себто у Відні, й ішлося на ньому, як завжди, про спокусу, а саме про те, як авторам зі Східної Європи досягти видавничого успіху на Заході. Отже, зі Сходу було запрошено письменників (як ми вже домовилися – агентів реанімації), а із Заходу – просто агентів і менеджерів. Перші загалом лише слухали, другі формулювали рекомендації. Більше уваги любовним романам, казали вони. І менше орнаменталістики – намагайтеся вкластися в сотню сторінок машинопису.

Певна пані з Франції порадила східноєвропейським колегам перш усього змінити імена та прізвища. З такими іменами навіть не мрійте здобути популярність, запевнила вона. Їх неможливо навіть прочитати – не те що вимовити. Ці неоковирні приголосні, абсурдні шиплячі, вся ця діакритика і так далі – все це, безперечно, відштовхує вашого потенційного читача вже від самої обкладинки. Ваші прізвища повинні бути легкими і легко схоплюваними – як наприклад, Кундера.

По-друге, вела вона далі, всім вам дуже бажано опанувати котрусь зі світових мов – найліпше французьку – і то настільки, щоб усі дальші твори писати нею. Зміна мови периферійної на мову світову – це наче вихід із ґетта в цілком інший, несумірний із попереднім простір. Погодьтеся, що так перед вами відкриються інші, дотепер не мислимі перспективи (тут вона вдруге згадала все того ж таки Кундеру – так ніби була його агентом, зрештою, таки певно й була).

Існує ще «по-третє», вискочив з місця один з авторів, мешканець чи то зліквідованої, чи то навпаки заснованої у Другу світову війну східноєвропейської держави. Змінити ім’я та мову вкрай недостатньо для справжнього успіху, чомусь рознервувався він. Треба ще й перестати бути самим собою.

Пані з Франції, здається, не зрозуміла, що він цим хотів сказати.

Але справді – що? Перестати бути самим собою? Це теж один з можливих виходів. Тільки от чи вдасться тоді зберегти сенс послання – коли, заворожений марнотою й тимчасовістю, з тимчасових слів єдино для тебе можливої тимчасової мови намагаєшся сформулювати свій безнадійний аргумент про щось триваліше?

Я наділений надзвичайно довгим і складним для прочитання прізвищем, яке, до того ж, кожною з європейських мов пишеться інакше. Я не володію жодною зі світових мов настільки, щоб вільно в ній розкошувати або принаймні написати любовний роман на сотню сторінок машинопису. Я не можу перестати бути собою, хоч як кортіло б мені бути інакшим – блискучим, легковажним, космополітичним.