Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Я живу в країні, яка нікуди мене від себе не відпустить – вона вчепилася в поли мого плаща своїми спазматичними суглобами, готова роздерти мене на шматки з великої своєї любові. Я мушу відповідати їй взаємністю – любити це особливе горілчане тепло, це примарне світло, цих людей, що не хочуть вірити жодному моєму слову і цих, яким начхати на всі мої слова, бути свідком того, як слова взагалі перестають що-небудь означати, занурюватися все глибше у песимізм, любити цей коматозний стан, це відчуття трясовини, звідки нізащо не вибратися, любити свою останню територію, на якій мене поки що неможливо вполювати. Отже, поки вона, моя рідна країна, не вчепилася мені тріумфально в горло, я так чи так приречений вимовляти свої тимчасові слова. Вся ця любов, щиро кажучи, є формою ненависті. А ненависть – формою любові. Але в нас цим нікого не здивуєш: усе так близько.

Я ховаюся в мову, як у політичний притулок. Він мало нагадує вежу, а надто зі слонової кості – це радше недобудована хистка халабуда, отже, не їй мене захищати, а навпаки. Все, що я можу видобути на її захист, це її ж таки власні ресурси, а моя справа – віднаходити їх у ній самій і шматочок за шматочком видовжувати їй майбутнє. Гадаю, що маючи одне одного, ми ще трохи протримаємось.

Мені залишається залишатися собою і думати про те, аби писати добре. Цьому немає жодного виправдання – ніяка вічність швидше за все нічого не зауважить. Ідеться, як завжди і всюди, про те саме: про адекватність твоїх зусиль твоїм спокусам.

З переходом на зимовий час наші вечори суттєво довшають – до них додається ціла година темряви. Услід за цим спостереженням зненацька усвідомлюєш, як минає час, мимоволі задумуєшся над примарою скінченності та іншими нічними примарами. Десь приблизно тоді ж, на цьому не зовсім виразному часовому зламі поміж пізньою осінню та ранньою зимою, ось уже котрийсь рік поспіль до тебе доходять вісті на ту саму (чи відтепер уже вічну?) тему: наших б’ють.

Це стало чимось на зразок своєрідного сезонного спорту. Власне кажучи, це полювання, а полювання таки спортом і є. Невидимі в темряві зграї з семи-десяти осіб без будь-яких раціональних резонів нападають на самотнього перехожого. Він не встигає навіть подумати своє по-людськи вмотивоване «за чьто?», як опиняється на асфальті. Далі все залежить від його везіння, а також уміння закривати голову, живіт і дітородні органи. Здертий одяг і відібраний гаманець зовсім не самоціль, ідеться не про якийсь там банальний грабунок. Як будь-який вид спорту, цей також зародився з безкорисливого змагальницького духу. Можливо, десь там, усередині цих ловецьких середовищ ведеться якийсь абсолютний відлік. Можливо, це змагаються між собою різні команди, і кожен успішно завалений ними на асфальт перехожий об’єкт – це додаткове очко. Не знаю чому, але десь після нового року чергова хвиля вщухає. Ні, не без того, що таке з вами може траплятися цілорічно. Але найголовніше протриматися саме на цьому відтинку катастрофічного зникання денного світла – у листопаді та грудні.

Я віддавна полюбив ці місяці за їхні безмежно довгі вечори. Десь із ранніх вісімдесятих, коли після всіх неминучих ініціацій мене було допущено до найулюбленішого обряду українсько-підрадянської богеми, я почав знаходити в цьому тьмянішанні світу особливу втіху. Обряд, про який я тут згадую, називався водінням кози, і я мушу хоч кількома штрихами відновити його перебіг.

Отже, це має бути кафе, їдальня, бар – щось таке, що в наших околицях звично називають кнайпою, це має бути не надто численне, але доволі тепле товариство, крикливі буфетні тітки, гасіння недокурків у тарілку (ну ясно, звідки взятися попільницям, якщо курити заборонено!), погляд за вікно – там темна ніч, погляд на годинника – всього тільки шоста. Це має бути стан чимраз сильнішої душевної ейфорії, викликаної відразу двома вельми активними чинниками – алкоголем і розмовою. З першим усе зрозуміло, а друге – це мистецтво для мистецтва, чисте мистецтво, себто чистої води мистецтво.

Таких кнайп, чи, скажімо, творчих майстерень упродовж вечора має бути не менше чотирьох-п’яти (погляд за вікно, погляд на годинника – всього тільки восьма, дев’ята, десята, одинадцята, життя прекрасне і довге). Й уся суть водіння кози в пересуваннях між ними. Причому ця віртуальна коза щоразу прив’язується десь перед входом до наступного закладу і там терпляче долікується продовження шляху. Дорогою хтось обов’язково відстає і зникає, поглинутий ніччю, хтось натомість приєднується. Для розвитку сюжету потрібна поява в товаристві когось неприємного чи небажаного. Наприклад, когось, набагато п’янішого від решти, тоді нитка розмови губиться, а сама розмова сходить на пси. Або когось із не дуже доброю репутацією (обережно з Таким-то – кажуть, він стукач, у нього в портфелі увімкнений диктофон!). Проте, попри присутність нашорошено-вухатого Такого-то, попри виразно почуте шелестіння казенної диктофонної плівки в його портфелі, розмова триває і show must go on, як заповість дещо пізніше великий автор «Богемної рапсодії» Фред Меркюрі. Політика, поезія, метафізика, Україна, естетика, смерть, секс.