Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Мені подобається, що автора цієї віршованої провокації любили в товаристві, що його вульгаризми породили серед високих суспільних верств довголітню моду на все українське, що від сильних світу цього він завжди отримував достатню синекуру і не мусив розцінювати власну творчість як самопожертву. Мені подобається, що ця творчість була невимушена. Себто вільна.

Мені, крім того, подобається, що, як і, приміром, Моцарт, він був масоном і перебував у ложі «Любов до істини», своєю чергою приналежній до союзу «Астрея». Таємна позиція Котляревського в ложі мала назву «вітія» – отже, йшлося знов-таки про плетіння зі слів якоїсь відмінної, незвичної щодо всіх офіційно дотепер наявних, тканини. Система таємних знаків, обмін перстенями, езотеричні картярські сеанси й культово-музичні вечірки – вся ця атрибутика надзвичайно пасує до його блискучо-поверхової душі. До речі, ніяк не дочекаюся шкільних рефератів на тему «Українська література як породження світової масонської змови».

Нарешті, мені подобається, що вона, ця література, почалася з піратського бестселера. Що численні наклади «Енеїди» завжди успішно розпродувалися – це змусило автора, дописуючи наступні частини поеми, зокрема, розділ про мандрівку Енея до пекла, приректи петербурзького пірата-видавця на вічні муки. На маргінесах історії – принаймні цієї – залишаються, крім того, два імператори – російський Александр і французький Наполеон. Перший подарував Котляревському перстень із діамантом, чин майора та пенсію. Другий, по-кидаючи Москву, захопив зі собою примірник «Енеїди» – можливо, як талісман або писаний езотеричними літерами священний текст. Усе це не може не зачаровувати: добре, що початок літератури тією мовою, яку й досьогодні прийнято вважати українською, був саме такий – веселий, ігровий і піратський.

Через двісті років після зухвалого Котляревського виклику спокуса писати українською залишається настільки ж солодкою. Подякувати за це слід передусім Російській імперії в усіх її історичних відмінах із Радянським Союзом укупі. Історія української літератури в межах цієї імперії – це історія заборон і обмежень. Абсолютно не маючи на меті нічого перебільшувати, заризикую твердженням, що це історія цензури і – паралельно – самвидаву. Привид українського сепаратизму і самостійництва неминуче виникав там, де атмосфера інтелектуального життя й без того набрякала суцільними підозрами та доносами. Між заборонними циркулярами російських поліційних міністрів, сучасників Метерлінка і Рембо, й тотальними чистками письменницького середовища ранніх тридцятих червоними чекістами, сучасниками Ролана і Жіда, залягає не тільки часова товща у пів століття, а й ціла позачасова безодня виснажливо-драматичного протистояння системи й особистості. Звісно, перемагала система. В тому сенсі, що мова, позбавлена самодостатньо вільного існування, не могла зреалізувати себе у самодостатньо вільному літературному тексті. Себто, беручи до уваги мої нинішні засновки, мова не була здатна долати межі власної тимчасовості – вона вся, цілком і повністю, цій тимчасовості належала і в ній напружено дбала лише про власне виживання, не більше.

Формою виживання мови є поезія. Останній з великих українських поетів (я вкладаю в це поняття цілком особливі, традиційно месіаністичні конотації), Василь Стус був знищений у виправному таборі не такого вже й далекого 1985 року, за часів не такого вже й жорсткого і жорстокого у методах правління генсека Горбачова.

Але всі ці запобіжні імперські заходи парадоксальним чином спрацювали на те, що українська мова так і не змогла втомитися й постаріти. Себто сьогодні, як і двісті років тому перебуваючи на дивно хисткій межі балансування поміж відродженням і виродженням, вона і далі наділена чи не найпривабливішими для спокушуваного письменника рисами: недосформованістю, незаповненістю, амбівалентністю, пластичністю, а головне – омніпотентністю, чи, як каже мій колега Тарас Прохасько – тотипотентністю, всеможливісністю.

Це дає мені підстави припускати її, мови, запаморочливу молодість. За найвищим рахунком вона залишається навсібіч відкритою і, якщо дозволите мені тут поділитися таємним знанням, саме письменники можуть сьогодні домовитися між собою про те, що буде вважатися цією мовою завтра.

Інша суттєва перевага мови українського письменника, спричинена імперією та колоніально-постколоніальним статусом, полягає в її захованості від світу. Ні, не в закритості, а саме в захованості. Що я під цим розумію?