Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Ідея цього виступу виникла в мене у зв’язку з двома головними засновками, на яких я спробую опертися так твердо, як мені дозволить моя вкрай непостійна система переконань. Зрештою, і не система, і не переконань, а так собі, ряд хаотичних здогадів, що вони саме тут і тепер чомусь видаються мені не позбавленими деяких підстав. При цьому мені залишається апелювати хіба що до вашої поблажливості. І, якщо це може слугувати мені певним виправданням, то я уклінно прошу враховувати, що всі мої подальші викладки є в той чи той спосіб запозиченими, переважно підслуханими. Я люблю слухати розмови значно начитаніших від мене людей і щось із них виловлювати для себе – таким чином можна заощадити на читанні й обдумуванні першоджерел, себто передусім на часі. А час, як був, так і залишається для мене одним із головних героїв буття.

Отже, перший з моїх засновків полягає в тому, що існування мови, а відтак і мов, є швидше за все тимчасовим. Немає потреби задовго розводитися тут про те, що мови, як і людські особи, їх носії, мають здатність народжуватись і помирати – з усіма, в одних випадках виразніше, в інших – притлумленіше виявленими проміжними стадіями: становленням, розквітом, занепадом й усім подальшим. Зрештою, існування мови як засобу – назовімо його засобом спілкування – так само, вочевидь, є тимчасовим, що дає підстави одному з моїх українських колеґ-письменників уже сьогодні стверджувати, ніби існування мови є рудиментарним. Але я не став би заходити аж так далеко, лишаючись у колі проблем, пов’язаних не з мовою загалом, а з її конкретними проявами – мовами.

Так от – я починав про їхню тимчасовість. Літературні тексти будь-якою мовою народжуються передусім як бунт проти цієї тимчасовості. Цю внутрішню спонуку до писання не завжди усвідомлюють навіть ті, хто пишуть. Але це так і тільки так: кожне з явищ літературного творення є проявом боротьби мови за себе саму, її – найчастіше розпачливим – самозахистом. Отже, літературні тексти є для кожної мови можливістю максимально подовжити своє існування. Під цим оглядом письменники є своєрідними знаряддями, крізь які промовляє цей розпач тимчасовості, але якщо таке судження видається вам занадто метафізичним, то назовімо їх просто виконавцями, чи – ліпше сказати – агентами.

Можна при цьому довго і зосереджено добирати другу частину метафори, ґенітивну – агентами чого? Хтось найпатетичніший скаже, що агентами вічності. Але що можемо ми знати про вічність, крім того, що від неї віє нелюдським холодом? Хтось, набагато стриманіший у почуттях і висловах, скаже, що агентами тяглості. Але навряд чи можна уявляти собі розвиток мови та поруч із нею літератури як таку собі, охайно і струнко розгорнуту в часі послідовність. Хтось іще може сказати – агентами тривкості. Але то буде лише гіркий жарт: про яку тривкість може йти мова, коли будівельний матеріал для всієї з дозволу сказати споруди є найефемернішим з можливих – це всього тільки слова, слова, слова?

Я назвав би письменників агентами універсальної реанімаційної служби. Їхня робота має в собі багато ознак маніпуляції, штучності, метушливого стимулювання ззовні, панічної боротьби за кожен видих і кожен вдих. Силою лише їм притаманного способу реалізувати себе винятково через конкретні слова конкретної мови вони – чи не мимоволі, хотів би я спитати? – дають цій мові шанс проіснувати дещо довше. І передусім це стосується мов, які десятиліттями, коли не століттями, балансують між існуванням і зникненням. Як-от, мова українська.

Другий із моїх засновків полягає в тому, що письменник має до діла з марнотою марнот. Саме в ній він змушений почуватись як риба у воді, в цій мінливій тимчасовій конкретиці, в її, конкретики, кон’юнктурі. Що пильніша увага письменника до тимчасовості, до всіх її найдрібніших деталей, до тіней і натяків, мимобіжних затьмарень, суб’єктивних осяянь, хистких архітектурних ансамблів, рухомих ландшафтів, пересувних звіринців, до міських планів, мап, розкладів руху і поштових карток, до готельних номерів, сигаретних марок, сортів алкоголю, запахів, смаків і присмаків, як і до тисячі інших проявів суто фізіологічної пам’яті, словом, що пильніша письменницька увага до печива мадлен, то більше шансів у тимчасовості долати власні межі. Саме так – ідеться-бо не про вічність, стосовно якої ми вже домовилися, що ліпше б її не було – йдеться про долання меж тимчасовості.