Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Останнього в тисячолітті дня було сонячно, навіть на дні мошонки. Напередодні випав рідкісний для цієї захищеної теплими міазмами зони снігопад, і підступи до Океану було засипано, проте ми все ж наблизилися – натужно, наче зимовим степом, провалюючись у чиїсь велетенські сліди і без успіху силкуючись потрапляти в довжину означуваних ними кроків якогось Кінг-Конга. Океан залишався самим собою, вдаючи цілковиту байдужість до всіх цих умовних тисячоліть і хронологій, диспонуючи принаймні вічністю. Чайки були велетенські, ми сфотографувалися з ними на тлі невидимої Португалії. Врешті рушили тими ж таки снігами у протилежний від неї бік, де за типовою і дуже знайомою багатоквартирною забудовою (ах, ці мікрорайони, ця втілена мрія сімдесятих про ключ від помешкання, ця передноворічна Іронія долі!), так, за поодинокими химерно-одеськими і все ще симпатично-екзотичними вивісками (Volna Restaurant, Рыбная база, Sushi Bar Sadko) вже вгадувався цей манюня Радянський Союз, зведена до мікроскопії Шоста Частина Світу, її клон, бацила, русская Америка, черговий ґег Універсального Дизайнера – того самого, що надав Україні форму розжованого серця, а Мангетенові – членовидного виростка.

І ось ти вже там, усередині, і все це оживає, наділене якоюсь супербіологічною здатністю до самовідтворення: шапки-вушанки, пухові хустки, штовхання у спину, брудне снігове місиво під ногами, Алла Пугачова, шкірзамінник, золоті зуби, мущіна-нє-стойтє-столбом, запах спітнілих шуб, торгівля з лотків чебуреками й оселедцями, хаотичне хапання будь-чого, що викинули за пів ціни, за чверть ціни, за безцінь, і, звісно, гастроном, і він переповнений, і черги за якимись – Боже збав! – рибними консервами, і робота ліктями, і халява, і халва соняшникова, і Генадій Хазанов, і відгавкування злих продавчинь, і сварки за місце, і теплий подих спільноти, так, це саме воно – за всіма ознаками, тридцять перше грудня, новорічне надвечір’я, останні години, остання сутінь, останній захід сонця, тільки ж якого року – сімдесят восьмого? вісімдесят другого? Діялося це за Брєжнєва чи вже за Андропова? Шампанське давали на талони чи по блату? І що я тут роблю взагалі, в цій країні моєї жахливо-солодкої юності?

Ні, не скрипучі помахи весел і не зеленкава вода озер, не густезна трава і не підглянуте у пляжній кабіні перше оголене тіло – а задуха, важкість, наступання на п’яти, дихання в потилицю і мертва риба! Безодні мертвої риби!

Тож єдине, що залишалося, – це повторити засвоєне ще тоді, ще в тих часах сформульоване «Звідсіля би!».

Мій внутрішній втікач почав заспокоюватися лише в метрі, за шість-сім зупинок, коли у вагоні відчутно поменшало російських слів. «Слава Богу, китайці», – відітхнув я, з любов’ю дивлячись на нових пасажирів. Я ладен був обіймати не тільки їх – слава Богу, негри, казав я, слава Богу, мексиканці, індуси, перси. Слава Богу, що в нас є цілий Космос. Добре, що нам виходити аж на Мангетені. Ми розчинимося в його вечірньому сяйві, і нас ніхто вже не вистежить.

2001

Шановні Пані й Панове,

передусім я хочу висловити глибоку вдячність засновникам цієї високої нагороди, вельмиповажаним Тетяні й Омелянові Антоновичам. Мушу відразу визнати, що звістка про цю нагороду захопила мене трохи зненацька: все, що я знав про неї, обмежувалося тим, що її традиційно отримують люди набагато заслуженіші й досвідченіші; що великою мірою ця нагорода покликана увінчувати й увічнювати, бути певним гоноровим підсумком коли не цілого творчого сходження, то принаймні якогось визначального його етапу. В моєму ж персональному випадку маємо наразі когось, хто і далі майже бездумно балансує між помилками молодості та примарами зрілості, щосили хапаючись за перші й так само затято відбиваючись від других, раз по раз повторюючи як заклинання найжорстокіший з українських рефренів про те, що молодість не вернеться і все ж ніяк не бажаючи з ним, з цим рефреном, з його універсальним і неуникненним змістом, змиритися.

Отже, я дякую за несподіванку, влаштовану, чи краще сказати, підлаштовану мені Фундацією Антоновичів і членами журі. Я дякую не тільки за несподіванку: так само й за увагу, високе поціновування, за виявлену мені честь. Але водночас я дякую за аванс. Я роблю це, не намагаючись наслідувати манеру більшості отримувачів премій, котрі в такий спосіб – говорячи про аванс – натякають на власну скромність. Я ж намагаюся натякати не так на свою скромність, що з нею, сказати б, маю певні проблеми, як на незрілість.