Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Оця незрілість і є причиною того, що я жодним чином не готовий прочитати тут сьогодні лекцію, як вже традиційно заведено на Антоновичівських врученнях. Якщо ставитися до цього як до певного жанру (хтось один читає вголос, усі решта незворушно-уважно слухають), то я волів би повну жанрову протилежність, можливо, камінгсову не-лекцію чи щось такого.

Адже будь-яка лекція передбачає цілковиту впевненість і ставлення до слухача радше менторське або дидактичне. Тимчасом я сам волію залишатись учнем, іноді навіть бурсаком з ослячої лави, я сам і далі потребую для себе – і для всіх нас – ментора й авторитета, як потребував його і двадцять п’ять, і двадцять, і п’ятнадцять років тому. Я хочу підкоритися йому, упокорено слухати його і тільки його мову й голос, записувати слідом за ним його крилаті й безкрилі вислови, прибирати в його печері, носити за ним зброю, словом, як прийнято нині метафорично перебільшувати в колах українського паноптикуму, вибачте, політикуму, – мити йому ноги.

Бо все, що я маю – це мої сумніви, найчастіше спричинені неадекватним розумінням і реагуванням. До речі, один дивак переконував мене, що письменник просто мусить реагувати на все саме неадекватно. Адже це його одинокий шанс пробитися за межі й зазирнути в безодні. А без зазирання в безодні та наслухання демонів письменника, як то кажуть, немає.

Тому, коли вже й лекція, то сповнена сумнівів, себто вельми сумнівна лекція. Така, що в ній сформульовано лише запитання. Це насьогодні, здається, єдине, з чим я можу до вас усіх звернутися – з моїми запитаннями без відповідей. Бо я вже давно не знаходжу собі жодних відповідей, точніше, щойно я починаю їх знаходити, мене цілком слушно і вчасно ставлять на місце, і я вкотре переконуюся в тому, що всі мої відповіді хибні. Тому я віднедавна просто відганяю від себе будь-які відповіді. Натомість мене переповнюють запитання, вони страшенно особисті, часом аж до непристойності приватні, але позаяк я тут і сьогодні маю чимось із вами вголос поділитися, то поділюся хіба що деякими з цих запитань. Припустімо, я справді письменник (хоч один із моїх найнав’язливіших сумнівів полягає в тому, що це далеко не так), але припустімо, я таки письменник, тож мої запитання є переважно суто фаховими, але від того не менш приватними, і всі вони наразі вписуються до класичної моделі «що робити»? Наприклад: що робити письменникові в країні, з якої втікають? Залишатися, ні на що не зважаючи, чи то пак, нічого не завважуючи? Чи тікати й собі, гордовито назвавши цю втечу «еміграцією»? Яка з поразок є меншою? Яка з поразок є перемогою?

Один угорський літературознавець не так давно переконував мене у недвозначних перевагах саме другого із запропонованих варіантів. «Ми з тобою походимо з такої частини світу, – казав він, – де письменник приречений вічно стояти перед вибором – емігрувати чи залишатися. І жодні політичні зміни тут нічого не гарантують, вони назагал примарні. Набагато ліпше емігрувати і стати Джойсом, аніж лишатися й бути замордованим, аби врешті здобути бронзовий статус національного пам’ятника. Наш вибір – це, власне, вибір між першим і другим, між таким собі Джойсом і таким собі пам’ятником». Так узагальнював своє бачення цієї дилеми мій угорський приятель, громадяни США з постійним місцем проживання в Англії. Бракувало хіба що логічного продовження; емігрувати – це професійний обов’язок письменника. Емігрувати – не писати краще. Якщо він боїться писати краще, то йому залишається залишатися.

Безумовно, ще торік я знав би, що і як слід на це відповідати, я був би запекліший в обороні не тільки космополітично зневажених патріархально-ґрунтових вартостей рідного порога, місця, часу і призначення, але й підданих настільки зухвалому сумнівові вартостей молодої демократії в нашій дивній частині світу і зокрема в моїй країні, що її я категорично просив би не плутати, скажімо, з Білорусією. Так, рік тому мій запас відповідей, а з ним, вочевидь, і рівень відповідальності ще не був таким катастрофічно вичерпаним, як сьогодні. Я йому відповів би…

Однак за останній рік відбулося безліч усякого, від чого мої запитання цілком заволоділи моєю внутрішньою територією, а моя здатність відповідати зазнала неабияких деформацій. І сьогодні я справді не знаю, що робити письменникові в країні, де явна й таємна поліція виловлює і кладе людей обличчями на асфальт за єдиною ознакою – якщо ці люди розмовляють його, письменника, мовою. Це ознака, за якою їх було визначено, оперативники знали свою справу. Додаткова ознака: вік (бо молодь – і справді надія України, це я Вам на повному серйозі, тут навіть у мене запитань немає, чи як сказали б наші найофіційніші чинники, базара нет; саме тому тих людей і поклали на асфальт обличчями, бо вони надія).