Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Переважна більшість моїх колег на Заході починає з переконання, що її або не існує зовсім, або – у найліпшому разі – вона є чимось на кшталт видозміненої з огляду на політичну кон’юнктуру останнього десятиліття версії мови російської. Трохи далі цих уявлень пішла, наприклад, Microsoft Encarta Encyclopedia, з якої дізнаємося, що [Ukrainian is the official language of Ukraine. It also is spoken in parts of nearly countries, such as Poland and the Czech Republic. It is very similar to Russian. Ukrainian uses the Cyrillic alphabet].

Я уявляю себе дозвільним шукачем інформації з якого-небудь Кембриджу, Об’єднане Королівство, який із невідомих причин прагне за посередництвом Microsoft бодай щось дізнатися про Ukrainian. А упорядники цієї – ніде правди діти, достатньо зручної у користуванні – енциклопедії пропонують йому фактично єдину ознаку: It is very similar to Russian. Мій дозвільний шукач інформації не зупиняється на досягнутому: він робить клік на гаслі Russian, аби через його дефініцію краще зрозуміти, що таке Ukrainian. І він читає, що [Russian is the official language of Russia. It also is spoken in a number of nearly countries. Written in the Cyrillic alphabet, which was developed from Greek, Russian is known for its many long words]. Чудово, каже шукач інформації (вона ж – істина). Українська дуже подібна до російської. Російська відома багатьма довгими словами. Ergo, українська теж має багато довгих слів?

Можливо, це так і є – я ніколи зумисно не підраховував пересічну довжину українських слів. Мені зараз ідеться про інше.

Захованість української мови від світу – це її перебування в густому затінку мови російської – чогось набагато більшого, вагомішого, відомішого, потужнішого і – відповідно – незмірно активніше присутнього у світовій колективній свідомості.

Але чому ця захованість, себто безумовна перешкода на шляху її, мови, світового пізнання й визнання, водночас уявляється мені її перевагою?

Я відповів би на це запитання значно детальніше, послуговуючись такими ефемеридами, як потенціал несподіванки, інформаційний прорив або культурний заколот. Ситуація захованості може передбачати накопичення якості, зокрема, літературної. Ця якість із вибуховою неминучістю виявить себе в мить, коли ми покинемо свій затінок. І вже цілком по-даоському: нас пізнають саме тоді, коли ми для цього визріємо, себто відбудемося, себто закінчимося, себто помремо.

Але не хочу затримувати вашої уваги речами суто умоглядними. Насправді в усьому цьому наплутано доволі болісний вузол.

Не так давно я подивився відеокопію фільму, випущеного німецькими телевізійниками на каналі «Arte». У фільмі йшлося про «ще невідому Європу» – про західноукраїнське місто Львів, про його передгірські околиці, про карпатських чаклунів, про означений ще цісарсько-королівськими географами «центр Європи» й інші принади того світу, в якому я живу, з якого часом утікаю і до якого неминуче повертаюся після кожної своєї втечі. Фільм вийшов цілком – ось відповідне слово – симпатичний – напевно, саме те, чого потребують пересичені канарами й мальорками туристи з «Європи номер один»: багато архітектури, дерев, матьовничі руїни і цвинтарі, раритетні трамваї, зелений колір надії, жваві вуличні сценки, кав’ярні, базари. Я піймав себе на тому, що, якби не жив тут від народження, то, безперечно, захотів би сюди приїхати.

Й усе ж було у фільмі щось таке, від чого крива посмішка час до часу спотворювала мою загалом доброзичливу міну, себто була якась міна. Ну звісно, знову ці старі жінки в хустках! Вони переповнювали місто – упертість, з якою камера знов і знов їх відшукувала, могла би здаватися просто маніякальною. Старі українські бабусі – огрядні й беззубі, вбого й абияк одягнуті, з вицвілими очима, часом жебраючі, а здебільшого – вмираючі.

Я внутрішньо збунтувався, бо Львів для мене – місто, яке асоціюється і вже напевно завжди асоціюватиметься з молодістю. І я переконаний, що старих жіночих облич у ньому аж ніяк не більше, ніж, наприклад, молодих жіночих ніг. Львів страшенно еротичний, він просто наелектризований фліртами, танцями, поглядами. Як можна було цього не побачити?

Але тої ж миті я заспокоїв себе не надто оригінальною думкою про те, що кожен із нас у новій для себе країні бачить передусім те, що збирався побачити. Коли я вперше потрапив до Америки, то побачив хмарочоси. Німецькі оператори, їдучи до нас, знали, що це бідна країна з, де населення вмирає, а де старі жінки а) живуть на двадцять п’ять марок у місяць і б) носять хустини на головах. Тому їхні камери й повертали так загіпнотизовано у бік очікуваного.