Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Це не могло не спричинити появу в певний момент принаймні однієї дами, не конче прекрасної, хоч на той момент – уже, погодьмося, так. Це додавало хвилювання і напруги, починалося дещо вперте оленяче протистояння зі струшуванням голів і потрясанням красивими розгалуженими рогами. Все це нічого не змінювало, бо дама так само непередбачувано щезала, щезали якісь іще типи, щезали вуличні ліхтарі, щезала відв’язана кимось іншим коза, лишалися найтвердіші.

Загалом це могло тривати й до ранку, хоч я найбільше любив, аби десь так лише до першої-другої. Ось вас уже тільки двоє – ти і твій кум. Ваша остання розмова на роздоріжжі під останню ж таки сигарету – якась уже суцільна психоделіка. Розширення свідомості визначає неосяжність душі й останніх обіймів.

Потім уже тільки сам – сам-один на всю велетенську ніч – моральний закон у мені й зоряне небо наді мною, а які рядки спадають просто з цього неба, які розумні й доречні монологи з будь-якого приводу вдається виголошувати! Яка точність у доборі слів, яке потрапляння в десятку й у яблучко! Назавтра все це кудись вивітриться, але про завтра ані слова. Є сповнене радості тут і тепер. Хочеться вітатися з незнайомими пацанами, тиснути їм руки, стріляти в них куриво, чомусь давати свій телефон не буде вже тих ночей. Коли це почалося – важко судити, але якось уже так сталось упродовж останніх років, що замість листопада-грудня настає така собі МММ – мала місцева мартирологія. Наших б’ють – переважно в момент їхніх нічних повернень, коли «моральний закон і зоряне небо». Я дізнаюся, що цьому зламали ребра, тому щелепу, ще в іншого струс мозку, а в когось – як там формулювали? – «тілесні ушкодження середньої важкості». Суспільство трансформується й – зусиллями наймолодших своїх поколінь – позбувається клятої богеми навіки. Ще трохи, і водіння кози стане цілком розпачливим ритуалом останньої жменьки індивідів, чи то пак, інвалідів.

Залишаються порожні розважання на тему «А що, якби пістолет?». Я не хочу про це навіть і думати. Я просто видобуваю з надійного сховку свою «берету-компакт» і виходжу на черговий нічний відстріл.

2002

Чорт забирай – три дні, всього лише три дні в якому-небудь зализаному добропорядному Брюґе, а так усе вигострюється, витоншується, така з’являється надчутливість до батьківщини! Й до цього розгепаного, вкритого незліченними нашаруваннями бруду вагону, і до його безформних ковбасуватих пасажирів із такими ж дітьми, і до туалетного смороду, що не може не викликати в пам’яті всенародне слово параша, і до цих нічим не виправданих зупинок і нестерпно довгих стоянок біля кожного стовпа, і до цієї протиприродної повільності, з якою так званий пасажирський потяг примудряється відстань у 150 кілометрів розтягнути на цілих три з половиною години, ще й спізнитися.

Це був останній відтинок моєї цілоденної подорожі додому – після одного інтерситі та двох літаків такі контрасти переживаєш загострено. Прірва, яка відділяє нас від них, починає виглядати неподоланною, відчуття, що ми безнадійно застрягли на глухому узбіччі світу, – невідв’язним, натомість європейська риторика владної верхівки – досконалим зразком чорного гумору. Слід нарешті розпружитися і почати отримувати задоволення від того, що є і чого не змінити, себто і від нашарувань бруду у вагоні, і від ковбасуватості людей, і від смороду, і від повільності. Слід любити цю дійсність – вона унікальна.

Слід урешті погодитися з Яворським.

Володимира Яворського завжди цікаво читати. Один із дивовижних персонажів і водночас героїв львівського андеграунду 70-х, автор легендарного циклу «Напівсонні листи з Діамантової Імперії і Королівства Північної Землі», цього разу притягнув мою увагу своєю публіцистикою. У 26-му числі культурологічного часопису «Ї», що вийшло в світ під гаслом «Топос поразки», Володимир Яворський виступив зі статтею «Про Україну без звинувачень». Чому саме ця стаття нагло пригадалася мені у плацкартному вагоні пасажирського потяга № 606 сполученням Львів – Рахів?

Свою концепцію України автор спирає на таких поняттях, як невиразність і неуспішність. Отже, передусім констатує очевидне: провальність політики – внутрішньої та зовнішньої, економіки, науки, культури, всього. «Нас наче не існує, – пише він. – Як це не дивно, та діяльність 50-мільйонної маси українців практично не помітна на Землі. Певно, не знайти у світі жодного народу, який з такою поважною людською масою мав би такий мізерний резонанс».