Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Пояснення цього без перебільшення феномена Яворський вбачає у нетворчому характері українського суспільства. «Беру на себе сміливість стверджувати, – пише він, – що в українському суспільстві фатально не вистачає динамічних, себто творчих людей, і що загальною характеристикою української нації є інертність, себто нетворчість». А звідси – і мисленнєва та поведінкова вузькість, і пасивність, і ворожість чи принаймні нехіть до всього нового та незвичного – економічними перетвореннями починаючи і сучасним мистецтвом закінчуючи. Українці, згідно з Яворським, у всьому воліють наслідувати звичне, триматися усталеного й відомого, хоч яким осоружним навіть у їхньому розумінні воно є. Безумовно, що у вічно мінливому і вельми динамічному світі це – шлях аутсайдера. Безперечно й те, що українці це аутсайдерство відчувають й усвідомлюють, але від того лише впадають у ще глибші комплекси меншовартості та мазохізм. «Переконаний у власній неспроможності щось змінити, українець залишається глухим до будь-яких закликів діяти, – констатує Яворський. – Лише втручання зовнішньої сили може зрушити його».

Мені здається, що попри позірне антропологічне аматорство своєї концепції, попри застосування в ній таких ефемерид як «більшість суспільства», «меншість», «творчі та нетворчі людські одиниці», Яворський інтуїтивно виходить на вельми точні спостереження. Підтвердження його концепції аж волають про себе звідусюди. Починаючи, скажімо, з того, як ці люди виглядають, як вони, скажімо, вдягаються. Звісно ж – так, як усі. А чого найсильніше прагнуть? Непомітності. Знайти безпечну нішу й пересидіти там цю смугу існування, звану життям. Звідси – їхня зорієнтованість не на життя, а на виживання. Соціальна поведінка? Гранична пасивність, особисту позицію обмежено внутрішньою невдоволеністю та глухим наріканням. В оцінках свого способу життя і свого суспільства переважає недовіра до всіх і всього. Всі – сволота. Передусім політики, будь-які. Й ті, що при владі, й ті, що до неї рвуться. Улюблені розваги? Концерти на шару, алкоголь, їдло, телесеріали й авіашоу.

Перепрошую за цинізм, але гріх було би не скористатися з такого людського матеріалу. В певному сенсі він просто ідеальний для владно-олігархічного жирування: в міру слухняний, в міру наляканий, в міру освічений, в міру недоінформований, чи то пак – здезінформований. Надійно захищена об’єднаними загонами силовиків і братви, національна еліта користає як може з особливого соціо-психологічного розкладу. Їй залишається доділити між собою останні шматки і законсервувати наявний статус-кво на довгі десятиліття вперед – щоб і внукам, і правнукам. При цьому вона навряд чи здогадується, що і її шлях – аутсайдерський, позаісторичний, позацивілізаційний, шлях-в-нікуди. Вона не здогадується, бо вона – теж звідси.

Я майже в усьому погоджуюся з Яворським. Мені навіть так само близька його суто українська непевність у собі: «Свої думки про українське суспільство я не подаю як істину. Може, більше за інших я почуваю їхню хисткість», – визнає він.

І тільки з одним я не можу погодитися ніяк – що все це замислено Кимось, і ми є які є, тому що Він цього захотів, й у цьому якась наша особлива місія, ба навіть потаємна суть. Я здогадуюся, що це не так. Я прошу Його потвердити мій здогад.

2002

Востаннє я зловив себе на цьому, здається, навесні.

Крім неминучого пробудження природи, цьогорічна весна принесла нам давно анонсовану війну в Іраку. Котрогось вечора я майже бездумно перемикав канали телевізії – на щастя, в цьому бранден-бурзькому притулку для мандрівних поетів їх не так багато, щоб остаточно з’їхати з глузду – всього лише з двадцять. На MTV показували найновіший віде-окліп Мадонни, «American Life», я трапив саме на початок і припинив перемикати – не тому, що аж надто люблю Мадонну, а тому що на її тлі змінювались один по одному державні прапори країн світу. Спершу я вирішив, що будуть тільки прапори анти-іракської коаліції, але поява серед них німецького, французького і, звісно – куди без нього? – російського засвідчила універсальніший підхід. Упродовж подальших трьох із половиною хвилин відеокліпу я напружено стежив за прапорами. Це було сильніше за мій тверезий глузд – я дуже хотів побачити серед них український, і нема на те ради. Тож коли врешті, на якісь частки секунди, тло телеекрану за Мадонниною спиною недвозначно блимнуло синьою та жовтою горизонтальними смугами (так, не румунський, не колумбійський, не венесуельський і не барбадоський, а наш!), я відітхнув із полегкістю: є. Ми є, і з нами Мадонна!