Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Уперше я покінчив із Росією одинадцять років тому. Всю зиму і першу половину весни 1992 року я провів за писанням «Московіади» – безумовно, не найкращого, але все-таки найпристраснішого з моїх романів. Діялося це на старомодно-фешенебельній і добуржуазному затишній віллі «Вальдберта», неподалік Штарнберзького озера, в околицях Мюнхена з його механічними ляльками та багатьма іншими принадами. Геополітичний вибір, отже, було зроблено без зайвих вагань: Захід, Захід і ще раз він. А що писаний мною роман я сам означував як роман жахів, Росія і передусім Москва мусила поставати в ньому жахливою. Вся напруга романної пристрасті, як мені здається сьогодні, виникала від зіткнення реального (західного, баварського) світу з уявним (східним, московським). Той, хоч і зовсім іще свіжий у моїй пам’яті, вже зазнавав неминучих авторських спотворень. Можна припустити, що я енергетично підживлювався тим контрастом.

Драматизму додавали передачі російської служби радіо «Свобода», тоді ще з Мюнхена. Я слухав їх переважно вечорами, спустошений цілоденними блуканнями мене і мого героя уявною та напіврозваленою Москвою. Вісті з колишнього СРСР були загалом тривожні. Божевільні інфляційні стрибки, брак паперу, електрики, сірників і борошна – для України це могло закінчитися приблизно так само, як у 1918-1920 роках. 23 лютого якась група офіцерів Радянської Армії проголосила відновлення Союзу. Імперія прагнула зростися знову, що зовсім не вимагало якихось надприродних пасіонарних зусиль. Іноді здавалося, що це справа кількох тижнів або й днів. Із цим слід було щось робити – я робив, що міг.

Отоді я й покінчив із Росією вперше.

Вдруге я зробив це під час першої чеченської війни, утретє – під час другої.

З часів першої запам’ятався виступ якогось високого державного силовика у програмі «Время» (в нас її тоді ще показували). Він казав, що після здобуття Грозного війна переходить у наступну стадію – партизанську. Але ми готові до такого перебігу подій, запевняв він, будемо стосувати західноукраїнський досвід кінця сорокових, маємо достатньо багато напрацьованих нашими батьками методів.

При слові методи мені згадалися розповіді одного старезного московського професора-пушкініста. Наприкінці сорокових, коли той іще не був професором (але, вочевидь, уже був пушкіністом) він потрапив на дійсну службу до винищувального загону десь у Карпатах. Серед інших там була історія про банду, що засіла в печері й люто звідти відстрілювалася, просто-таки плювала вогнем, аж поки в бічних стінках печери попросвердлювали шурфи, крізь які пустили газ. Усі без винятку бандити позасинали навіки в страшних судомах. Ідея полягала в тому, що принаймні хтось складе зброю і дасть викурити себе назовні. Але серед них не виявилося такого жодного, про що старезний професор відгукувався з повагою. Позбавлені будь-якої воєнної легітимності бандити на очах перетворювались у цілком респектабельних воїнів. Щоправда, мертвих.

Я не знаю, навіщо мені був потрібен цей відступ. Можливо, мені йдеться передусім про себе самого. Я хочу любити Росію – от у чому справа, мене вельми непокоять прояви моєї злостивості щодо братньої країни, яка – чого вже там? – давно стала суттєвою частиною нас самих. На жаль, Російська держава не залишає мені шансів, час до часу здійснюючи чергову газову атаку і паралізуючи в зародку себе інакшу – ту, що нею я прагну захоплюватися. Аби увиразнити мій ідеал Росії, окреслю його точніше, хоча й не без певної приблизності: мені йдеться про її, Росії, іншу, неімперську можливість. Невже з того так ніколи нічого й не вийде?

Власне нині, після невдалої спроби постімперської трансформації в першій половині 1990-х років (якщо така спроба взагалі мала місце), залишається ставити питання жорсткіше і відвертіше: чи така – неімперська – можливість узагалі для Росії існує? Чи може Росія бути неімперією?

Зрештою, я не знаю, чому в моїй системі вартостей імперія – це погано. А надто, імперія цілком конкретна – Російська. Адже, поклавши руку на серце, я не годен стверджувати, ніби Британська, Османська чи Священна Римська викликають у мене таку ж адреналінову реакцію. Про Габсбурзьку я ліпше промовчу з огляду на те, що багатьом моїм читачам в Україні я й досі ввижаюся таким собі агентом полковника Редля.

Найпростіше пояснити мою ідіосинкразію традиційним баластом галицько-западенських упереджень. Десь він, звісно, присутній (бодай на рівні ідентифікування росіян як вони), але навряд чи визначальний. Нечисленні в наш час і дедалі рідкісніші прояви галичанської русофобської обмеженості дратують мене не меншою мірою, ніж найаґресивніші антиукраїнські ескапади професійних борців за руську єдність.