Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Нещодавно я дійшов висновку, що для мене це аж ніяк не уламки Габсбурзько-Дунайської ідилії (про що можна було недалекоглядно виснувати з моїх давніших писань), отже, не територія старої Австро-Угорщини, не цинамонові кав’ярні, не віденські поштівки, не старі галицькі анекдоти, не Захер, не Мазох, не Кафка, не Музиль, не Шульц, не Рот, не всі піші.

Ні, звісно, все це там присутнє, воно є, але десь глибоко на дні – те, що на споді.

Натомість те, що не на споді – історично значно ближчий простір комуністично-тоталітарного панування, себто все-таки уламки й усе-таки імперії, але інші й іншої – західні уламки Російсько-Радянської імперії в її найширшому розумінні (не тільки в межах колишнього СРСР, а в усіх – і зовнішніх теж – межах, з усіма не тільки колоніями, а й домініонами, протекторатами ба навіть сателітами). На цих теренах фактично відсутня Австрія (отже, габсбурзьке розуміння Центрально-Східної Європи відпадає остаточно), натомість присутня колишня НДР – і не тільки у зв’язку з робітничим антирадянським повстанням 1953 року.

Окреслення меж цієї Центрально-Східної Європи часом дошкуляє мені поважними історичними клопотами. Не знаю, як бути з норовливими титовською Югославією, чаушесківською Румунією чи Албанією Енвера Ходжі. А проте припускаю, що й вони нікуди не дінуться: вирвавшися політично за межі Росії та прямого російського диктату, всі ці режими втім усе одно залишалися під сильним впливом російської парадигми правління. Плоть від плоті, кров від крові.

З усього випливає, що моя Центрально-Східна Європа – це колишній соцтабір, Ostblock. Це ті терени, де переважна більшість населення залишилася відчутно невдоволеною й ображеною результатами попереднього поділу світу по Другій світовій війні, внаслідок чого їхні найближчі нащадки охоче підтримали наступний, справедливіший на їхню думку, поділ 1989-1991 років. Іншими словами, це ті терени, де впродовж десь пів століття накопичувалися претензії й, отже, нелюбов до Росії. Тарас Прохасько точно означив цю Центрально-Східну Європу як територію, найсприятливішу для ведення партизанської війни. І справді – вона всюди там, де «лісові брати», Армія Крайова, УПА, вона – це Будапешт 1956-го, Прага 68-го і Ґданськ 80-го.

Так, це ті терени, де люди під сорок і старші свого часу вивчали за шкільною програмою життєпис Леніна, їздили на абсурдні екскурсії до Москви, Ленінграда і Волгограда, возили туди на продаж джинси й жувальну гумку, а – алкоголь, телевізори та ювелірні вироби. Не звідти дивно, що вони все ще можуть говорити російською і потраплять читати кириличними літерами.

Але не завжди хочуть у тому зізнаватися.

Навряд чи я маю право так усе це й залишити, не дати нам жодного шансу. Себто звести дефініцію Центрально-Східної Європи до «території, де не надто люблять Росію», до антиросійськості, таким чином повторивши той самий гріх «локалізації зла», за який допіру критикував російських же ідеологів.

А якщо з безвиході розвернути все на 180 градусів і подумати про любов?

Я в ній не сумніваюся, вона є.

Моя любов до Росії центральноєвропейська. Вона містить у собі пам’ять про кривди, про кожну газову атаку минулого. Але вона не відмовляється від надії. Центральноєвропейська любов до Росії – це зовсім не химера, вона чинна, вона всюди там, де люди ще можуть (хоч і не завжди хочуть) говорити російською і читати кириличними літерами. В цьому, певно, криється несамовито цікавий потенціал. Назовімо цю реальність омніпотентною.

Ця любов дивна і тому висуває передумови. Справжня любов завжди ультимативна. Справжня любов – це найчастіше пістолет, приставлений до скроні.

«Чого я хочу від Європи? – запитував білоруський стратег Андрей Динько у середині 90-х. – Звісно, щоб оцей міраж нагодував мене, втамував спрагу і надрукував мої есеї та романи. Але ж не нагодує, не втамує і не надрукує. Чого я ще хочу від Європи? Я хочу, щоби там не було Росії».

Тож і я в наслідуванні Андрея Динька запитаю, вторуючи його останньому слову:

Чого я хочу від Росії?

Для початку кількох елементарних речей.

Щоби вона припинила геноцид і визнала незалежність Чечні.

Щоби вона перестала тиснути на Україну (и прочих разных шведов) стосовно того, кого їй, Україні обирати/не обирати, з ким єднатись, а з ким у жодному разі.

Щоби вона відмовилася від ідеї тримати всіх нас на паску.

Щоби вона – знову за Андреем Диньком – нарешті втратила будь-яку перспективу екстенсивного розвитку, експансії на Захід і зосередилася на собі, такій прекрасній і глибокій.