Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Щоби вона прочитала мої романи мовою оригіналу.

Щоби вона відучилася сприймати мою країну винятково як батьківщину сала.

Щоби вона вже ніколи не кидала за ґрати своїх найкращих письменників.

Щоби вона ставала ліберально-індивідуалістичною, щоби російське індивідуальне (позитив) завжди брало гору над російським суспільним (негатив).

Іншими словами: щоб у тій вкрай вибуховій суміші деспотії з анархією, що зоветься Росією, російська анархія перемогла російську деспотію.

Мої вимоги до Росії абсурдні й нездійсненні, моя любов до неї дивна.

Наважуся почати – не я перший, не я останній – з любовного трикутника. Ця модель, здається, достосовна до всього на світі, адже є любов і є її зворотний бік – як сказав би росіянин, изнанка, вона ж ненависть. А все інше – завуальовані форми цих двох. Зрештою, чи не припустити, що й ці дві є завуальованими формами одна одної? Себто насправді є щось одне, якась така любонависть, Hassliebe, і найвідчутніше воно виявляє себе в ревнощах.

Росіяни ревнують Україну до Польщі. Не тільки ті з них, котрі досьогодні вважають українців одним із племен єдиного роду-народу, блудним уламком утраченої цілості. І не тільки ті, для кого так звана Київська Русь ще й досі залишається «колискою трьох братніх народів», а Київ, хоч він і чоловічого роду, – матір’ю російських міст. Ні, якби йшлося лише про таких, то все було би гаразд. Але настільки ж запеклими ревнивцями не раз поставали переді мною й російські «люди діалогу», ці бездоганні лицарі відкритості, вони ж (як виявилося трохи пізніше) ліберальні імперіалісти. «Ну навіщо, навіщо вам ця польська експансія? – пристрасно запитували вони. – Невже ви не розумієте, про що їм насправді йдеться?».

Окремий випадок становили й ті, хто з гіпертрофованим зацікавленням, а також не без фахової заанґажованості випитували про «спільні проекти» – і скільки поляки на що дають грошей, і як часто вони нас навідують, і чи фотографують тоді залізничні вокзали, мости, тунелі та інші пам’ятки архітектури? Ну, ті були просто при виконанні, себто їхні ревнощі – то насправді ревнощі їхніх начальників.

До речі, про начальників. Кажуть, ніби не так давно в Ялті здали нерви навіть у старого розвідника – і то на саму лише згадку про спільне проведення українцями й поляками першості Європи з футболу. Так от, у відповідь на це він із такою спортивною злістю копнув свого необачного київського співрозмовника, що тепер під загрозою вже не тільки першість Європи, а й внутрішня українська першість.

Роздратування старого розвідника вельми прикметне. Росіян дратує сам факт такого суперництва – те, що вони змушені ревнувати до якоїсь там Польщі. Себто це доволі складна діалектика душі. З одного боку, вони не можуть не ревнувати, з другого – гидують власними ж ревнощами. Адже у російському сприйнятті Польща не може бути для Росії жодним суперником – уже бодай тому, що не є надпотугою, Америкою, Китаєм тощо. Мало того, якихось п’ятнадцять років тому вона сама була цілком від неї, Росії, залежною. Польща – це лише одна з дрібних країн колишнього соцтабору. Як казав мій знайомий російський поет, среднеевропейская дребедень.

Проте щодо українського питання чинник Польщі у зовнішньополітичному мисленні росіян ґвалтовно виростає з розмірів надокучливої мухи до масштабів слона, і то бойового. Росіянам цей слон потрібен для верифікації одного з найзанедбаніших історичних міфів – про зовнішню, привнесену із-за бугра природу «українського сепаратизму». Себто про «самостійницьку ідеологію» як про суто галичанську чи ширше – західноукраїнську – інтригу, покликану до життя всілякими австро-європейськими і передусім польськими окупантами. Про все це назагал страшенно прикро писати знов і знов, адже, здавалося, справу назавжди з’ясовано ще тоді, на зламі 80-х і 90-х, отже, нині про неї можна було б – умовно кажучи – спокійно забути і вільно продукувати якісь цілком свіжі неочікувані геопараболи. Однак щоденна політична практика українсько-російських й українсько-польських стосунків, передусім і непристойно-завзята догідливість, з якою українська верхівка відгороджується від усього, що розташоване географічно західніше, та віддається всьому північно-східнішому, змушує повертатися до старих тем, вочевидь – mea culpa! – ніколи до пуття не доопрацьованих і досі не вичерпаних. Тут уже ледве стримуєш себе, щоби не заволати: гідру не розчавлено! В неї виросла сотня нових голів!