Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Чи ревнують нас поляки до Росії? Іншими словами, чому їм досі залежить на Україні? На відміну від росіян, вони не потребують і ніколи не потребували «київсько-руського» міфу для національно-державної легітимізації – їм не бракувало власних. Тим більше, навіть найшовіністичніші з них ніколи не дозволяли собі вважати українців одним із племен якогось «єдиного народу» – хіба що в найтемніших віках, про які, казав Перфецький, відомо лиш те, що вони колись бували. Ну, а щодо ідеалістичного гасла «Без вільної України немає вільної Польщі» (чергове відлуння типово польського «За нашу і вашу свободу!»), то його безпідставність довели вже навіть настільки зле поінформовані люди, як єврокомісари. Невже в такому разі їм, полякам, ідеться лише про те, що остаточно погодившись на Україну в Росії, вони втратять за бугром і частину власної (ну так, загальноєвропейської!) культурної спадщини? Невже Львів, Дрогобич і Кременець з усіма їхніми пострадянськими нечистотами і досьогодні здаються їм вартими тієї безнадійної війни, що заповідається бути навіть не тридцятилітньою? Війни, ім’я якій – «європейський вибір України»?

Коли я говорю про безнадійність, то маю на увазі передусім те, що насправді це не є wojna polsko-ruska pod flagą biało-czerwoną – ця ще невідомо, як скінчилася би. Насправді війна між російським і польським, про яку мені йдеться, відбувається всередині кожної пересічної української свідомості. Себто це війна її, свідомості, стереотипів. Ні, я не спираюся на жодному соціологічному дослідженні – це радше моя внутрішня соціологія, сума відчуттів, даних мені спілкуванням, сварками, спостереженнями, розчаруваннями, подорожами, медіями, слухом і нюхом, шкірою. Тому це свого роду спроба фіктивної соціології. Її фіктивність аж волає про себе браком цифрових показників – замість них я вживаю неокреслене поняття пересічної свідомості. Можемо вважати це забавкою дилетанта. Можливо, це моя спроба якось пояснити собі й іншим, чому бодай триста тисяч протестувальників-українців так і не вийшли на вулицю жодного разу після того, як їхній, щиро кажучи, мало популярний президент віддавав Росії черговий шмат нафтогону, суверенітету, свободи, гідності. Щось мусить сидіти в цій пересічній свідомості таке, що гарантує тому гарантові його безкарність.

Отже, назад до стереотипів – як я їх собі уявляю. Себто я вкотре розкреслюю аркуш паперу на дві вертикальні половини. Тільки цього разу в мене по один бік поляки, а по другий росіяни. І виходить у мене, що

росіяни прямі й нелукаві – поляки хитрі й облесні

росіяни великі й величні навіть у своїх злочинах – поляки дріб’язкові й метушливі навіть у своїх подвигах

росіяни чуйні, віддадуть останню сорочку – поляки її, либонь, віднімуть

росіяни православні, свої – поляки католики, єзуїти

росіяни добросерді пияки – поляки пораховані жмикрути

росіяни людські – поляки панські

росіяни лаються, зате щиро – поляки перепрошують, зате фальшиво

росіяни не зазіхають на Україну, вони хочуть жити з нею разом, в одній державі – поляки зазіхають на Україну, бо їм забагається мати Львів

Польща за кордоном – Росія там, де й ми, в Союзі.

Досить, я припиняю цю дещо мазохістичну розвагу, не дописавши до кінця й першого аркуша. Видно неозброєним оком: стереотипи щодо росіян суттєво позитивніші. Цікаво, наскільки цю мою внутрішню соціологію потвердила б справжня? Наскільки розгромним був би рахунок? І наскільки порівнянний з кількісним співвідношенням російських і польських фільмів на українських телеканалах, російської та польської музики в українському радіоефірі? Мовчу про кількісне співвідношення російських і польських газет в українських кіосках – чогось такого як «Газета Виборча в Україні» просто не існує.

До всього цього слід додати чинник вічно хамуватих і скорумпованих митників, облудних роботодавців і – прости Господи! – мало симпатичних старих галасливих людей із фотоапаратами, що останнім часом юрмляться у Львові, недвозначно наслідуючи юрми своїх німецьких ровесників де-небудь у Вроцлаві.

Додам урешті і злощасне запровадження Польщею віз, яке в пересічній українській свідомості стовідсотково потверджує лиш те, що вони насправді нас не люблять і що ми для них цікаві передусім як дешева робоча сила.

Полонофобів – це знову на моє відчуття, шкірне та підшкірне – у нас очевидно більше, ніж полонофілів. Соціальна структура перших надзвичайно широка і розмаїта, до неї належать верстви, які, можливо, тільки в цьому пункті – полонофобі! – перестають бути антиподами. Ненависть до поляків і справді могла б об’єднати якого-небудь ветерана УПА з яким-небудь ветераном енкаведе, якби вони здогадалися хоч раз у житті поговорити на цю тему. Безправний заробітчанин міг би знайти безліч спільного з номенклатурним академіком від історії чи навіть з котримось із колишніх послів незалежної України в Польщі.