Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Полонофіли натомість (я про справжніх, а не посадово зобов’язаних) – це доволі вузька, порівнянна за обома вирішальними критеріями з російськими декабристами, і чітко окреслена соціальна група забугорних агентів і недобитих демолібералів, себто людей, які полюбили Польщу і поляків з власного переконання та вибору, найчастіше суто естетичного: хтось замолоду наслухався Нємена чи Ґрехути, хтось начитався Лема чи Ружевіча, хтось ледь не напам’ять завчив Тувімів «Бал в опері» в Лукашевому перекладі, хтось захлинувся польською культурою як такою чи принаймні «Культурою» паризькою. Хтось досьогодні переглядає польські ілюстровані тижневики, передплачувані батьками за часів комунізму, хтось досьогодні тішиться карикатурами Мрожека на їхніх сторінках, а хтось уперше в житті прочитав польською «Замок», бо знайти Кафку російською (про українську мовчу) годі було мріяти.

Чи можна вважати їх спільнотою? Безсумнівно, так. Іноді я маю враження, що всі вони навіть знаються особисто або принаймні, як і належить справжнім агентам, подають собі певні сигнали з відстані. Чи можна вважати їх впливовою спільнотою, спроможною змінити у власній країні стереотипи пересічної свідомості? Не певен. Але інакше я не бачу сенсу в їхньому, нашому, моєму існуванні.

Мій вибір – це вибір одного з них, спричинений безліччю невидимих і напівневидимих ниток, але зокрема і тим, що у травні 1989-го на краківських Плянтах я отримав у живіт потужний струмінь із міліцейського водомета – на жаль, не як учасник, а як спостерігач антирадянсь-кої демонстрації, що для мене стало сигналом до повстання (особистого, повстання мене в мені),

але ще раніше, учнем середньої школи, я чув, як учителька російської суворо наказувала: «Только не смейте трогать руками эту гадость – глупые польские журналы!»,

а потім, дещо пізніше вже студентом, я чув на лекціях із наукового комунізму професорове квохтания «Міхнік! Куронь! Куронь! Міхнік!»,

і в 1994-му я запізнався з Куронем, а в 99-му з Міхніком – і це було все одно, що матеріалізація духів юності, а той професор усе ще квохтав у своєму потойбіччі,

і саме а той спосіб, через Польщу, до мене щоразу повертався присмак, жах, сміх, шал моїх ініціацій,

адже колись давніше, учнем середньої школи, я вдень і вночі слухав польське радіо, бо воно грало рок і його не глушили,

себто в Польщі дозволяли все, що забороняли в нас, ну майже все,

себто з усього того мимоволі виринав і виринає якийсь заборонений висновок – приміром, про те, що нас у нашій країні дурять – і в тій, радянській, і в цій, яка чомусь вважається нерадянською,

тому в травні 1989-го я ходив у Кракові до зеленого поета Міцкевіча слухати підсилені й спотворені мегафонами голоси дисидентів,

а вже у червні, себто за місяць, я побачив, як це визвольне рушення перекидається до нас – через ті самі, позичені в Польщі мегафони – і зрозумів, що ми на добрій дорозі,

щоправда, я досьогодні не знаю: чи то ми з неї збочили, чи просто наша дорога значно довша від польської,

і все, що сталось упродовж 90-х, насправді віддаляло нас, а не зближувало, хоч і ми, й поляки приблизно в той самий час і однаково катастрофічно позбувалися романтизму, але, мабуть, усе-таки якось по-різному,

бо поляків, як і нас, щиро кажучи, створив романтизм, а це вельми ненадійно,

але в них – на відміну від нас – завжди зберігалася критична маса непродажної і надійної романтичної інтелігенції,

і все ж упродовж усіх тих років, поки ми віддалялись, я запізнався із сотнями найкрасивіших поляків (і польок) – і це були переважно шалено талановиті, артистичні, пластичні, драстичні, єретичні та феєричні, найчастіше вогнисті постаті,

і кількість випитої мною з ними горілки суттєво перевищує її кількість, випиту з росіянами, а з росіянами я випив її чимало,

тому поляки 90-х років – це для мене особливий стан людства,

це таке дуже молоде людство, яке здобуло остаточне звільнення і стрімголов кинулося в амфетамін існування, самонаповнення, самозбагачення, життя,

не знаю, можливо, насправді їх усього лише 0,000001 відсотка, а моя проблема в тому, що я запізнав лише їх, себто в тому, що я не знаю справжніх поляків,

тому в жовтні 2003-го я так стискав кулаки на летовищі у Вроцлаві через тих двох сучок-прикордонниць, котрі не впускали мене вже фактично додому,

адже всі ті роки Польща означала для мене свободу, і хоч би де перетинувши її кордон, я відразу почувався як удома,