Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Західний державний кордон України достоту повторює західний державний кордон СРСР в його українській частині – що, як на мене, не так уже й зле. Країн, що з ними ми межуємо на заході, всього чотири – Польща, Словаччина, Угорщина та Румунія. Аби знайти цим країнам якийсь спільний культурно-історично-географічний означник, не конче бути Міланом Кундерою, досить побачити архітектуру тамтешніх залізничних станцій. Отже, на захід від кордону України – Центрально-Східна Європа, що внаслідок дотепно розіграної шахової партії з кількома стрімкими комбінаціями невдовзі стане просто Європою, принаймні номінально. Себто йдеться ні про що інше, як про загрозу поглинання. Гаразд, якщо це – «загроза поглинання» – сформульовано занадто драматично й параноїдально, то можна вдатись і до позитивнішого окреслення: можливість вирівнювання. Радянська ідеологія такі процеси ще називала «стиранням граней».

Але Центрально-Східна Європа має десь на цьому світі все-таки залишатися, бо не можна на світі жити без Центрально-Східної Європи. Може, вона мігрує (дрейфує?) до України, принаймні до західної її частини?

Після п’янливих політичних змін на зламі 80-х і 90-х років минулого століття найближча історична перспектива загалом здавалася настільки оптимістичною, що можна було сподіватися навіть такого чуда, як поновлення «Варшавського потягу» в усій його повноті. Мало того – поновлення на іншій цивілізаційній засаді: повної свободи пересування та сталих динамічних контактів. І – це виглядало особливо привабливо – Польща й Україна мали б зіграти у цих процесах свій цілком гармонійний дует. Тимчасом Україна виявилася завеликою, засуперечливою, заповільною, заінертною для такої гри. Іншими словами, перейти на загальноєвропейську ширину залізничних колій виявилося для неї непідсильним (а для багатьох її мешканців і не надто бажаним) завданням. Принаймні за часовий проміжок, що розпочався в серпні 91-го року. Справа, звісно, не в ширині колій як такій – наскільки мені відомо, у країнах Іберійського півострова вона теж відмінна, що не завадило іспанцям і португальцям в їхньому інтеграційному поступі. Інша річ Україна. Її глибинна зануреність у радянський, а відтак і пострадянський антропологічний стандарт виявилася, на жаль, явищем сутнісним, над яким працювати й працювати не одному поколінню тих її громадян, котрі з таким стандартом погодитися не хочуть і не можуть.

Проте значна частина відповідальності за українську безперспективність надовго залишиться на західноєвропейських архітекторах нової євробудівлі: на відміну від поляків чи тепер уже й литовців, наших сталих, але – ніде правди діти – не найвпливовіших у цьому прагматичному світі адвокатів, вони, схоже, так і не позбулися стереотипу щодо розташування України в російській частині світу. Починаючи від 92-го року, я більш-менш регулярно буваю на Заході і, хоч досвід мого спілкування з т. зв. офіційними особами дорівнює майже нулеві, мені вистачає іншого досвіду. Переважна більшість західних колег, дізнавшися звідки я і, безсумнівно, бажаючи справити мені приємність, починає або цитувати російську поезію, або вихваляти російський балет. Я не проти, от лише приймати не за адресою спрямовані компліменти дещо незручно.

Вочевидь, якась суто залізнична залізна логіка в цьому є – бо, можливо, і справді куди практичніше зупиняти 76-й, колишній «Варшавський», потяг на додатковій радянській колії Перемишля, аніж довго марудитися зі зміною коліс, аби уможливити йому шлях далі на Захід.

Бо нині цей потяг курсує лише з Чернівців і лише до Перемишля. Так ніби нас давно вже перестали цікавити моря – Балтійське і Чорне. 76-й потяг у всій своїй красі є для мене особисто вельми наочним утіленням пересічноукраїнського ставлення до Польщі. За ним не приховано жодної метафізики чи в ширшому розумінні філософії. Йдеться про товар, гроші і знову товар, про велетенські картаті торби, про перевезення сигарет і алкоголю, про перемиські базари й оптові торговельні бази, про можливість матеріального виживання врешті-решт. Ідеться про особливий стиль взаємин між прикордонними службами, персоналом потягу і його пасажирами, серед яких є багато тих, хто щодня на кілька годин потрапляє до Польщі і повертається з неї. Історично складні вузли українсько-польських стосунків, разом із акцією «Вісла» та Волинською трагедією зокрема, – річ, настільки від них далека, що навіть незручно ставити їм якісь запитання про це. Набагато складнішим і проблематичнішим вузлом видаються їм стосунки з митниками по обидва боки кордону, а відтак стосунки з гуртовиками, роботодавцями та власниками.