Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Хотілося б, аби воно було вічним, а кордони прозорими. І якщо в нас нічого не вийде з відкриттям кордонів офіційних, то все одно ми створимо власну прозорість. А якщо будемо змушені до партизанських дій, то принаймні прориємо якийсь тунель – від Перемишля й до Атлантики. А може, й навколо світу.

Я перечитую написане і бачу, що в мене дещо запаморочилася голова. Щоб трохи заспокоїтися, варто знову повернутися в минуле, потрапити у спекотний літній вечір десь наприкінці шістдесятих, вийти на перон станції Івано-Франківськ і дочекатися прибуття «Варшавського». У вікнах його вагонів обличчя поляків, яким тут не можна виходити. І ми знову дивимось одні на одних – ми з перону, а вони з потягу, і тяжко собі уявити більшу роз’єднаність.

2003

«Ну, добре, – сказала вона, – тепер я запитаю ще в тебе. Цікаво, що ти на це відповіси». Вона була, здається, американкою. В кожному разі, з Нью-Йорка. Її місія в Україні добігала кінця, але їй, вочевидь, бракувало вражень і висновків. Перед Україною вона відвідувала Монголію – там, наскільки я зрозумів, їй пішло дещо цікавіше. «Гаразд, – погодився я. – Запитуй». Вино було червоне, а розмова дружня.

«Уяви собі, – сказала вона, – що ми даємо тобі чотири мільйони доларів на два роки. Це стільки, скільки ми даємо. Себто скільки можемо дати. Що ти зробив би для своєї країни з цією сумою? Як ти тратив би ці чотири мільйони?».

Звісно, я не став жартувати на тему швейцарської хатинки чи маленького приватного пляжу на Багамах. Такого штибу жарти в нашій країні надто сподівані. Себто – вони заяложені самим життям. Це вже навіть не жарти.

Крім того, я пасую перед астрономічними цифрами. Мені страшенно важко уявити собі в будь-якому фізичному обсязі ці чотири мільйони. Для мене це як відстань від Землі до Сонця – уявити собі цю суму просто годі, тож ліпше не уявляти. Хоча з другого боку, як сказано у фільмі «Амелі», «кількість нервових закінчень у людському мозку в сотні разів перевищує кількість атомів у Всесвіті».

Мої нервові закінчення підказали мені єдино можливу відповідь: «Я не знаю, але в кожному разі дякую за тему. Я спробую про це написати».

І цим я саме тепер займаюся.

Отже, я подумки приймаю ті чотири мільйони. Хай це буде, приміром, фонд. І хай він надає стипендії. «Дайте, дайте мені стипендію», – канючив свого часу Отто фон Ф., герой моєї «Московіади». Але таким, як він, із цього фонду нічого не дістанеться.

Бо це мали би бути стипендії для іноземців. Аби вони приїздили сюди, жили тут по два роки, вивчали мову, перекладали наших авторів, пізнавали наше життя, їздили нашими потягами, пили нашу горілку і курили наші «Прилуки». Щоби вони відкривали для себе всі неформальні й неофіційні сторони нашої країни. Щоби вони захоплювалися нашими митцями, ідеями, нашою іронією, гумором, щоби навчалися реготати від наших анекдотів і розумітися на сленгах і жаргонах. Щоби слово «совок» вони не перекладали як «лопатка для гри в пісочниці», а вислів «їбав я вашу ковбасу!» – не як зізнання у здійсненні зі згаданою ковбасою протиприродного статевого акту.

Щоби вони – не останньою чергою, а таки, мабуть, першою – тут закохувалися. Любовні стосунки – це, до речі, найкращий спосіб вивчити іноземну мову. За два роки ненастанного кохання наші іноземні гості досягли б мовної віртуозності. Ті з них, хто по тому ще й з нашими одружився б, стали б для нас надійними і стабільними прибічниками щонайменше на довгі роки. Ті ж, у кого зв’язки завершилися б трагічним розривом, виявилися би палкішими, пристраснішими, ніжнішими, сублімованішими.

Звісно, це був би особливий тип людей. Із тих, що не лякаються і не гидують. А безпосередність людського контакту і трепет порозуміння конче ставлять вище від побутового комфорту та гігієнічної стерильності. Їх таких на Заході ще вистачає, серед моїх знайомих їх більшість. Один із них у недавньому листі з України писав приблизно таке: «Хто дав мені право повчати їх, вказувати їм на всі ці вибоїни та золоті зуби? Вони живуть, як собі хочуть, бо вони у себе вдома, а я не маю рації вже бодай тому, що мандрівник. І головне, чого в них аж ніяк не можна відняти – це їхня добра горілчана теплота. За якимось найвищим рахунком вони взагалі незмірно людяніші від нас. Під людяністю я розумію здатність несподівано відкриватися, бачити навіть у незнайомому когось найближчого. Справді, відстань у 400-500 кілометрів, що її наші інтерситі-експреси долають за неповні чотири години, тутешні потяги вміють розтягнути годин на тринадцять. Зате при цьому у своїх незручних і як навмисне тісних вагонних відділеннях люди розкладають їжу й питво, знайомляться, діляться кожним шматком хліба, розповідають найважливіші, часом цілком інтимні речі. Життя все одно надто коротке – куди квапитися? Моменти найглибинніших емоційних зрушень, коли торкаєшся зненацька відкритої горілчано-теплої істини, набагато важливіші від офіційно-ділового поспіху та замкнутої фальшивої чемності, під якими лише порожнеча і взаємна байдужість. Мені подобається, що всі вони часом здаються однією велетенською й безмежно розгалуженою родиною. Пропонуючи вам свою їжу й горілку, вони будуть навіть нестерпно, нестримно настирливі, якщо ви почнете відмовлятись. І я гадаю, не тому, що їжа й горілка тут дешевші, як у нас, а тому, що ці люди справді щиріші та щедріші душею. Отже, відмовляючися від їхнього почастунку, ви наче відбираєте їм право на порозуміння. Як це не схоже на добре провітрювану, бездоганно опалювану, але водночас позбавлену справжнього людського тепла атмосферу наших стрімких євроситі з її поверховим ковзанням усмішок і штучною тишею, порушуваною зрідка лише клацанням запальничок чи шелестінням станіолю!».