Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

і навіть якщо самі поляки стверджували, ніби їхня країна – дула, то я лише хитав головою: не бачили ви справжніх дуп,

бо ніхто з моїх співвітчизників не заперечить солодкого й усеохопного відчуття полегкості, яке огортає кожного з нас, щойно ми перетнемо той перший кордон і рушимо врешті вперед – їхньою, чужою, польською територією,

бо завжди добре мати західніше від себе якусь країну мрій – як не взірець для наслідування, то принаймні об’єкт для ревнощів,

для Польщі це Німеччина, для Німеччини Франція і так далі, бо далі не знаю – що може бути краще за Францію? Америка?

але мені вистачає Польщі – звідки мене щодня з розпачем запитують: «Невже всьому кінець? Невже вас таки здали?» – і чомусь тільки вони, поляки,

а я вкотре запитую себе: ну чому їм до всього цього вічно є діло, чому вони знову влазять? У них що, якесь особливе почуття відповідальності за всіх нас?

Чи все-таки вони вірять, що дочекаються?

2004

Найзаангажованіші в майбутнє проекти приречені спиратися на минуле. А що я не історик, то розташовую це минуле радше у цілком особистому вимірі – наприклад, як власне дитинство. Зрештою, будь-який текст, який претендує на щирість, варто починати саме з нього.

Моє дитинство минуло неподалік залізничного вокзалу західноукраїнського міста Івано-Франківська, незадовго перед тим іще Станіслава. Топографічна близькість до залізничних колій неминуче передбачала любов до потягів. Їх затримувалося на нашій станції не так уже й багато – щодоби лише сім або вісім, але з-поміж них один міжнародний. Про нього було також відомо те, що він швидкий і курсує від моря до моря. Справді, у найкращі свої часи він сполучував польський Ґданськ із болгарською Варною. А в нас його називали «Варшавським», бо на вагонних табличках було написано інколи «Варшава – Софія», інколи «Варшава-Бухарест», а часом «Варшава-Констанца». Рухаючись на південь, він прибував до нас десь між дев’ятою й десятою вечора і, постоявши чверть години, вирушав далі – в напрямку Чернівців і румунського кордону.

Про нього так само було відомо, що там завжди їдуть поляки. Ці поляки були транзитні, вони не мали права виходити на перон, отже, дивилися на нас з-поза вагонних вікон. Це було, здається, пов’язане з тим, що місто Івано-Франківськ з якихось вельми стратегічних причин було цілком закрите для іноземців, для будь-яких іноземців, навіть для наших, соціалістичних. Отже, вони дивилися на нас, а ми дивилися на них, і нині я вже не знаю, кому з нас було ліпше, певно, все-таки їм, бо вони все-таки кудись їхали. Здогадуюся, що багатьох із них тягнула до вікон не просто подорожня цікавість. У той чи той спосіб, але всі вони мали бути хоч якось пов’язані з країною, через яку тепер проїздили. Їхні родинні перекази (нічого не знаю про шкільні програми з історії) стверджували, що ця країна колись була їхньою, отже, вони передусім шукали поглядами якихось слідів.

А присутність у місті польських слідів за часів мого дитинства була ще цілком відчутною. Наприклад, у газетних кіосках завжди продавали пеенерівську пресу – партійну і не зовсім партійну, жіночу, спортивну, дитячу, будь-що вкупі з «Пшекруєм» і «Шпільками» (ті, на мій погляд, трохи недооцінила радянська влада: наші батьки, що їх свого часу було змушено до вивчення наукового комунізму, просто-таки лягали від реготу, побачивши на одній із карикатур відвернуті в протилежні боки половинки дули з підписом «Konflikt nieantagonistyczny»).

Але сама по собі наявність польської преси означала, що було кому все це купувати. Себто припускаю існування в тодішньому місті кількісно значущої польськомовної чи принаймні польськочитацької меншини. Припускаю так само, що це були переважно старші люди, останні з яких, либонь, вимерли десь у першій половині 80-х, бо саме відтоді я вже цієї преси в наших кіосках не пам’ятаю. А може «Солідарність» була тому причиною?

В кожному разі, щось мусило змінюватися, про що найкраще свідчила подальша доля «Варшавського потягу». Бо він несамовито скорочувався протягом усіх тих років – не в тому сенсі, що в ньому меншало вагонів, а в тому, що він уже не їздив від моря до моря. Мабуть, він просто розвалився на декілька внутрішніх потягів. Кожній країні – власний потяг, так це слід розуміти. Тож ми мали до діла тільки з його українським радянським уламком. До Польщі він перестав курсувати з огляду на воєнний стан, а до Румунії, либонь, з огляду на Чаушеску. Коли я був студентом, то часто користав із нього (швидкість!), однак лише між Львовом і Франківськом. Радше за все, далі Львова на захід він уже не йшов. Ніби справжня залізна завіса проходила саме західним кордоном СРСР. Це виглядає абсурдно, адже на заході СРСР межував не з агресивними імперіалістами, озброєними до зубів мілітаристами чи спраглими відплати реваншистами, але саме лише з братніми соцкраїнами. А проте час до часу щось таке і в них там відбувалося, тож брати ставали в очах радянської влади небезпечнішими від заклятих ворогів…