Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Натомість про пересічнопольське ставлення до українців я прочитав десь наприкінці минулого року. В передрукованій із польського джерела статті мова йшла про результати чергового соціологічного опитування на тему «Кого найбільше любимо/не любимо?» (формулювання моє, але за змістом відповідає справжній темі). Виявилося, що з часів останнього такого опитування український показник дещо поліпшився: ми піднялися в польських очах на четверту сходинку знизу. На останній традиційно перебувають цигани. Якщо взяти під увагу, що розташовані сходинкою вище румуни - це насправді також цигани, то реальне місце українців усе ж не четверте, а третє з кінця. І було би другим, якби після 11 вересня 2001 року нас не потіснили звідти араби.

Щиро кажучи, статус наших стосунків не тільки далекий від ідеалу, він просто загрозливий, але по-своєму взаємний. З українського боку – майже повний брак будь-якої рефлексії, історично-культурна апатія. З польського – незмінність негативного стереотипу. Повторюю, мені йдеться про стосунки пересічних людей, хоча зважаючи на те, що тих пересічних у кожному суспільстві понад дев’ять десятих, навряд чи можна їхні стосунки знехтувати.

А щоби змалювати ситуацію ще похмуріше, вдамся до залізничного розкладу. З 15 листопада минулого року потяг № 76 Укрзалізниці сполученням Чернівці-Перемишль курсує до Перемишля вже не щодня, а лише щодвадні. Не маю сумнівів, що ця мало суттєва залізнична зміна безпосередньо пов’язана з не таким уже й несуттєвим процесом східного розширення ЄС. Чи це мені тільки здається?

Оскільки я не маю жодного впливу на Укрзалізницю й на ПКП [3] ПКП – PKP, Polskie Koleje Państwowe, польські державні залізниці. , але водночас дуже хочу, щоб між нашими країнами безперешкодно курсували щораз нові потяги, то мені залишається творити альтернативний потяг – з іншими локомоційними, а навіть і навігаційними можливостями. Ідея зародилася кілька років тому в Чернівцях: нехай це буде часопис і нехай він рухається віртуально. І нехай він долає всі можливі проблематичні кордони – не тільки українсько-польський, хоч текстів українських і польських я волів би в ньому якнайбільше.

Пасажирами цього потягу будуть його читачі, а персоналом – редакція. Щодо авторів, то вони з’являтимуться на станціях. Ви знаходите на мапі потягового маршруту цікаву (або ще не цікаву) для вас станцію, клацаєте на ній мишею і бачите імена, клацаєте на якомусь із них – і відкриваєте послання, але якщо це звучить загучно, то просто текст.

Приміром, я дуже хочу, щоби там нарешті вийшли в українському перекладі пронизливі репортажі Павла Смоленського з книжки «Pochówek dla rezuna». Польський журналіст написав про речі нестерпно страшні й гіркі, пов’язані з цілим комплексом і досі остаточно не розв’язаних проблем, про «Акцію “Вісла”» в найширшому і найтрагічнішому розумінні. Іноді він запитує мене: коли я дочекаюся, що з українського боку хтось напише таку саму книжку про Волинь? А я нічого відповісти не можу, хоча знаю, що попервах варто видати його книжку в Україні й українською. Можливо, для когось це стало би взірцем, спонукою, викликом.

А загалом я хотів би бачити в тому потязі якнайбільше текстів нової польської й нової української літератури. Тієї, що постає на наших очах. Анджея Стасюка в Україні вже знають, перекладають і обговорюють. Але є ще з десяток (щонайменше) імен, які нам тепер дуже потрібні. Щоб хоч якось підтримувати баланс у перекладанні та видаванні.

В цьому потязі, як то заведено в потягах, будуть вагони першого (художні тексти) і другого (культурологія, політика, репортаж, інтерв’ю) класів. Буде спальний вагон – спеціально для класиків, точніше, для тих авторів, яких уже немає серед живих. Поштовий вагон для новин і кореспонденції. Вагон-ресторан має аж кипіти життям, бо там відбуватимуться всілякі провокації й містифікації. Буде окремий вагон для мультимедій. Арештантського вагону, мабуть, не буде.

Але найважливішим для існування потягу буде тамбур.

Це слово навряд чи перекладається якоюсь іще мовою. Це реалія, притаманна лише залізницям колишнього радянського простору. Тамбур – це спеціальне відділення у кінці вагону, де дозволено курити. Отже, чимала частина залізничних подорожей у нашій країні минає в тамбурах. Туди виходять говорити про найважливіше, знайомитися ближче, фліртувати, пити з пляшки, сваритися, іноді битися. Тамбур нашого потягу насправді стане дискусійним форумом. Саме в ньому ця дивна, але цілком реальна спільнота наших майбутніх пасажирів (я знаю, що вона є!) зможе обговорювати все на світі, чи принаймні все, що потрібно обговорити українцям, полякам та іншим циганам. Про улюблені і зненавиджені тексти, про стереотипи, апатію, бар’єри нерозуміння, територіальні претензії, пошуки винного, взаємні відштовхування і притягання, про французів і німців, як і, безперечно, про американців, про акцію «Вісла» та Волинську трагедію, про рік 18-й і рік 81-й, про тероризм і глобалізацію, та навіть про ціни там можна буде поговорити: ціна бензину, ціна кордону, ціна любові, ненависті, життя.