Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

От лише українським нелегальним заробітчанам судилось і в той золотий час тягнути лямку рабської праці. Один із них торік кинувся під потяг празького метра. За офіційною версією, це сталося по тому, як йому було відмовлено в наданні політичного притулку. Тут вочевидь не обійшлося без Кафки з його «Перетворенням» – таким чином і нас, українців, було втягнуто в силове поле великої світової літератури, а з нею й у фатальне коло знакових празьких суїцидів.

Юнак, який знищив себе 6 березня цього року, належав до екстремального угруповання, що зове себе даркерами. Це молоді люди, які в гонитві за найсильнішими відчуттями влаштовують короткі замикання на високовольтних лініях. Це не просто екстремальний вид спорту, це різновид лівацького антиглобалістського, антицивілізаційного, антизахідного молодіжного руху. В своєму передсмертному листі (рукописи не горять!) самовбивця писав: «Я став черговою жертвою т. зв. демократичного устрою, де нічого не значать люди, де все визначають влада і гроші. Впродовж цілого життя я зіштовхувався з проблемами, яких не здатен був розв’язати. Їх виявилося забагато. Я так далі не можу. Нікому до нікого немає діла, нікого ніщо не цікавить. Це страшно». За кілька годин перед смертю він викинув цей свій крик в інтернет. Він облив себе бензином і підпалив десь на відстані 100 метрів від місця, де це колись уже зробив Ян Палах.

Чи перекреслює його смерть Палахову? Адже нею він виступив якраз проти того, за що той віддав життя 69-го року – проти демократії, ліберальних цінностей і прозахідного курсу своєї країни. Згідно з деякими повідомленнями, в його передсмертному листі міститься протест проти вступу Чехії до ЄС. Як і проти початку війни в Іраку. Звісно, його смерть не змогла і не могла зупинити ані першого, ані другого. Але як його тепер називати – Анти-Палахом?

Я сподіваюся, що у своєму потойбічному чистилищі вони десь поруч – і Палах, і Заїц, і самовбивця 6 березня, і, швидше за все, навіть той загиблий у празькому метрі українець. Мені здається, в усіх цих випадках ідеться про одне й те саме: про функцію людського опору. Людина – це те, що передусім чинить опір, так мені здається.

Історія не закінчується. Немає краю людським стражданням. Ще не вмерла поезія – а надто та, в якій мовиться не про безглуздя опору, а про опір безглуздю.

2003

Я не надто добре орієнтуюся на місцевостях і надто часто дозволяю собі заблукати. Попри всю мою любов до географічних мап, я так і не навчився функціонального до них ставлення – вони для мене були й залишаються радше такою собі фантазійною сумішшю, гібридом літератури й малярства, назви і візії, й аж ніяк не засобом для знайти правильний шлях.

Тому мої шляхи переважно кружні, а улюблений спосіб пересування у просторі – навмання.

При цьому я вже, мабуть, ніколи не позбудуся однієї з найстійкіших звичок – безцільного розглядання географічних атласів. Яких іще несподіванок можу я від них очікувати? Моя особиста епоха великих відкриттів давно позаду – десь у тому віці, що його окреслюють як дитячо-шкільний. Звідки на цьому світі взятися новим архіпелагам чи континентам?

Але вчора мені трапився Diercke Weltatlas (Westermann Kartographie 1996), і я почав гортати його зліва направо й навпаки і так – з перервами – гортаю його досьогодні. При цьому я не можу не зупинитися надовго на стор. 14-15, де зображено Mitteleuropa. Протягом десятка років я стало повертаюся до цього поняття, намагаюся знаходити для нього все нові й нові виміри, влаштовую ревізії своєму попередньому про нього уявленню.

Тому я відразу ж влаштовую ревізію і для Diercke Weltatlas. Його Mitteleuropa складається передусім з Німеччини і Польщі – це наче західна і східна її основи, такі собі сіамські близнюки у центрі конструкції. З півдня вони спираються на Словаччину з Угорщиною, Чехію, Австрію та Словенію, шматочок Італії (радше символічний – щоб і макаронників не забували, мовляв!), а також Швейцарію. З півночі мають трохи Литви, Східної Прусії (пардон, Росії), Данії, Голандії і Бельгії, а із заходу – зовсім небагато Франції. Мене найсильше цікавить, що там на сході. А там – по велетенському шматку Білорусі, України й Румунії. Не думаю, що автори Diercke Weltatlas свідомо допускають цих трьох останніх до свого міттельойропейського товариства, дозволивши таким чином заходові України бодай картографічно об’єднатися зі сходом Франції, а північній Молдавії – з південною Данією. Справа передусім у специфіці географічних мап: їх неможливо очистити від зайвого, бо земна поверхня в силу своєї кулястості все-таки характеризується неперервністю.