Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Все, про що я намагався вести мову дотепер, – це так собі: закріплення пройденого або уточнення сформульованого (наскільки слово уточнення пасує до цього хисткого й безвідповідального жанру). Про ці й та кого роду речі я пишу десь із початку 90-х років, приблизно з того самого часу, відколи вирішив зробити географію відповідальною за культуру.

Але про Сарматію тут іще навіть і не згадувалося.

Diercke Weltatlas (от уже й жертву я собі вибрав!) такої частини світу і взагалі географічної назви не знає. Гортаючи його, натрапляєш на всілякі парадокси простору, зумовлені парадоксами часу. Наприклад, Україна, де я живу, судячи з цього атласу, так і не знає, куди їй подітися. Її західна частина розташована начебто в Міттельойропі (стор. 14-15), зате вся її решта – в Азії (стор. 152-153). Розірвана і загублена десь поміж стор. 15 і стор. 154 Diercke Weltatlas, Україна справді не може визначитися зі своєю приналежністю. Принаймні у межах конкретного атласу вона справді розколена і це справді дві України.

Але Сарматії на жодній з уміщених у Diercke Weltatlas мап не видно.

Ми можемо хіба що приблизно здогадуватися про місце її колишнього розташування. При цьому будемо змушені спиратися на винятково ненадійну підпору – Геродота. Чи не з його базових для всієї подальшої науки описів випливає, що північніше Понту Евксинського траплялися восьмипалі люди з третім оком – на животі? Чи не він першим запровадив традицію, згідно з якою елемент фантастики в описуванні далеких земель охоче вітається?

В разі постгеродотівські версії розташування Сарматії пов’язані лише з кількома найусталенішими геокоординатами. Серед цих координатів, до речі, немає нічого усталенішого, ніж плинне. Немає нічого певнішого за воду, хоч річки так само змінюють русла. Але й гори здатні рушити з місця й кудись піти. Тому все-таки вода, себто межі, окреслені її плином.

Із цього випливає, що Сарматію слід шукати десь між Доном і Дунаєм (більша Сарматія, її розширена версія, чи, нинішньою мовою, Сарматія XXL). Менша натомість – десь між Дніпром і Дністром. Санскритський корінь дана, присутній в усіх чотирьох річкових назвах, себто в обидвох – ширшій і вужчій – версіях, нічого особливо не прояснює.

Можна, крім того, спертися на море й окреслити Сарматію як Північне Причорномор’я. Але де закінчується це При-Чорномор’я, за скільки кілометрів північніше від узбережжя – за сто, за п’ятсот, за тисячу?

Зате Птолемей для свого поділу потребував лише однієї координати. Він записав, що Сарматій є дві – європейська та азійська, і межею між ними є Дон. Себто все, що західніше від нього – це європейська Сарматія, а що східніше – азійська. Птолемей наче передчував, наскільки мені знадобиться його вчення: західніше від Дону може бути лише Україна.

Приблизність у висновках античних фантазерів, звісно, не дасть мені поставити знак рівності між нинішньою Україною та європейською Сарматією. Тисячі кілометрів (миль? стадій? ліг?) у той чи той бік – типова для Птолемеєвих часів похибка в описуванні земель, а плутанина з назвами народів і географічними назвами являє собою хіба що додаткове свідчення того, що географія є насправді поезією.

З цього не міг не скористати герой одного з моїх романів, Станіслав Перфецький, котрий ще на початку 90-х років, виступаючи перед вельми поважною міжнародною публікою у Венеції, говорив приблизно таке: «Прадавня Україна – не менш фантастичний простір, ніж описана Августином Ефіопія. Достатньо хоч би побіжного переліку всіх цих мешканців поля, лісу, гір і вод. Кімерійці, повиті ще Гомером у туман “Одіссеї” – чи були вони, запитаєте ви – чи був Гомер, запитаю я. Про Кімерію знаємо тільки те, що Рембо вважав її “батьківщиною мли і смерчів”. Скіфи, що є прямими нащадками чи то Геракла, чи навіть самого Зевса, і певно тому живуть у повстяних будах на возах. Іседони, що прогнали скіфів з-над Каспію. Арімаспи, що прогнали звідти ж іседонів. Таври, в яких бичачі й цапині голови. Неври, кожен з яких раз на рік буває вовком. Амазонки, що не мають правого перса, аби зручніше стріляти з лука. Сармати (ось вони! – Ю. А.), яких ці амазонки породили від скіфів. Андрофаги, що їдять людське м’ясо і не визнають ані правди, ані законів. Амадоки, що теж їдять людське м’ясо, але живцем. Меланхлени, що ходять лише в чорному. Савдарати, нібито цілком тотожні меланхленам, однак за іншими джерелами, радше, язигам, саям, тісаматам і роксолянам. Із тими останніми не слід плутати ані ревксіналів, ані розомонів, а надто койстобоків, уславлених грабіжницькими наїздами на Балкани, через що їх порівнюють із бесами. Карпи, що дали назву Карпатським горам, званим іще на той час Кавказькими. Аґатірси, які співали, замість того, щоб говорити. Даки, ґети, а відтак бастарни, від яких повелися готи, скіри, ґерули, рути, вандали, тайфали, ґепіди, уруґунди, себто бурґунди, а також інші бастарди. Гунни, що прийшли з небувалих пустинь і пішли в небувалі ліси, а слідом за ними – не тільки кутургури та онугури, але й унугури, утургури і унугундури. Анти, себто венети, або ж інакше – пелазги, що під іменем етрусків докотились аж сюди, на північ Італії. Авари (справжня історична аварія!), за якими потяглися потоками варварів усі інші булгари, хозари, кара-калпаки, обри, угри, печеніги, песиголовці, сироїди та половці – і жодні оборонні земляні вали не могли порятувати від летючої Азії цих безмовних і досі не названих автохтонів». І трохи далі: «Що вдієш? Стонадцять племен влаштувало собі довічний карнавал у наших генах».