Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Перфецькому добре – його публіка просто тішиться бомбастичним виверженням, ані на мить не здаючи собі справи з того, що насправді цей блазень нічого, ну майже нічого не вигадує.

Щодо мене, то я маю до діла з набагато уважнішою та прискіпливішою публікою. На її очах я цілком переконливо мушу окреслити межі моєї власної Сарматії. Спираючись при цьому на цілком авторитетне джерело – Diercke Weltatlas.

І що я в ньому бачу?

Синя лінія Дніпра майже ідеально ділить глобус України на дві пів кулі – східну і західну. Цей суто картографічний образ найбезпосередніше пов’язаний з тим, що прийнято називати комплексом двох Україн. Якщо річки – це кордони, то Дніпро – це передусім кордон ландшафтів: пагорби з лісами, так звані гори, на заході, себто на правому березі, і рівнина, степ на сході (лівий берег). При цьому все, що західніше від Дніпра, видається культурно споконвічним, осілим, аграрним і стійким, а все, що східніше – безкоренево-номадичним, колонізованим, пролетарським, спустошеним. Це, власне кажучи, і є колишнє Дике Поле – терен ненастанних пересувань і переселень сотень кочових народів, усіх можливих сарматів чи навіть і підперезаних ірано-осетинським мечем саоромантів.

Прояви цього роздвоєння, у тому числі й конфліктні, становлять сенс українського історичного виклику.

Таким чином я можу окреслити її місце: Сарматія – це все, що на схід і південь від Дніпра, себто це Південь і Схід України. І вона є викликом.

Для України як цілості Сарматія є викликом, бо степова і посушлива

говорить переважно російською густо, анахронічно й депресивно

індустріалізована пролетаризована і традиційно криміналізована

завжди була і залишається територією втікачів – наприклад, з турецької неволі, а відтак – бездомних рецидивістів, безробітних збирачів коноплі й маку та інших безбожних анархо-православних типів (котрі, втім, переважно лояльні до влади загалом, поки вона не чіпає їхніх пролетарських пам’ятників)

легко піддається політичним маніпулюванням у зв’язку з чорно-білою візією світу

п’є горілку «Шахтарську» з пивом «Сармат»

не любить або принаймні недолюблює всього, що західне – Європа для неї надто далека, надто сита, затишна і надто вигадана, Європу вигадали в Києві, щоб морочити голову, Європи для неї не існує, бо Європа може хіба що зрадити

видобуває нелегальне вугілля на нелегальних шахтах руками і хребтами літніх жінок та неповнолітніх дітей

являє собою нерозривну сукупність зон – промислових, в’язничних, закритих, заборонених, вільних економічних

натякає на Dreamland – велику протокультурну пустку, що її дуже хочеться чимось заповнювати.

Але чим її можна заповнити?

Наважуся припустити, що після 1 травня 2004 року в європейській архітектоніці почався зсув. Центрально-Східна Європа, що майже пів століття виглядала непорушною і незмінно застряглою між двома залізними завісами, почала зазнавати витіснення зі своєї канонічної території – території країн – нових членів ЄС. Це витіснення м’яке, але воно послідовно неухильне і справді не залишає для неї простору. Амбівалентність буття поміж зникає на всіх рівнях – від уніфікації ландшафтів до прагматизації ментальності.

Тимчасом саме усвідомлення перебування (а отже і буття) між Сходом і Заходом є засадничим для центральносхідноєвропейського (ЦСЄ) самоусвідомлення. Розуміння того, що ти між, є чимось на кшталт розпізнавального знаку. Ані Чехія, ані, скажімо, Польща формально вже не є країнами між – їх запрошено стати частиною Заходу, і вони посилено стають нею.

Натомість країнами між сьогодні є Україна, Білорусь і Молдова. І то Україна – з усіх трьох найвиразніше: на чотирнадцятому році радше формальної незалежності вона таки фактично унезалежнилася від Росії (Сходу), але все ще не дістала ані запрошення, ані жодної обіцянки такого запрошення від Заходу. Білорусь політично залишається частиною Сходу – коли не протекторатом, то сателітом Росії, і в її випадку мусило би передусім дійти до зміни режиму, хоч ЦСЄ-процеси в ній так чи так неминучі. Молдова суттєво ослаблена несамодостатністю й територіальною проблемою, тому в ЦСЄ-процесах фактично позбавлена суб’єктності, але радо підтримає активнішого.

Отже, сталося: Центрально-Східна Європа зрушила з місця і дрейфує у східному напрямку територією України. При цьому вона не може не наразитися на спротив Сходу і якщо назвати це війною було б дещо заголосно, то жорстким протистоянням – саме доречно. Восени 2004 року ЦСЄ набула помаранчевого кольору, захопила собою мільйони нових індивідуальних свідомостей, форсувала Дніпро і поширилась аж до російського кордону на північному сході. На цьому напрямку вона фактично вичерпала потенціал розширення і переміщення – далі тільки Росія, себто вже інший континент. Їй залишається південно-східний напрямок – Dreamland Сарматія.