Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Європа не у кризі – це всього лише криза бюрократів, які не знають, що далі. Йдеться всього лише про банкрутство бюрократів і популізм лідерів.

Але вони не визнають цього відверто і натомість вказують Україні на її неготовість. Виявляється, здійснивши чудо, ми насправді нічого не змінили.

Я почуваюся так, наче мені вкотре відмовляють у праві на інше майбутнє. Погодьтеся, що це доволі прикре відчуття – з таким просто не живуть.

Тому, щоб жити далі, я не перестаю розглядати географічні атласи. Я уявляю себе там, де ніколи ще не бував – на щастя, мені є що уявляти, бо я не бував у переважній більшості місць на світі.

Насправді я хочу не так і багато: щоб українцям дозволили їздити Європою без перешкод. Бодай на тій підставі, що вони теж європейці. Себто щоб на них так само поширювалася 13 стаття Загальної декларації прав людини про свободу пересування – бодай на тій підставі, що вони теж люди, навіть ті з них, які мають по вісім пальців і третє око – на животі.

Щоби польські або словацькі прикордонники, ці сторожові пси Шенґену, не нарощували їхнім коштом комплекс власної повноцінності.

Щоби вони просто сідали – в автомобілі, потяги або на велосипеди – і вирушали в західному напрямку, цілком легально і довільно. Вони вже не зруйнують нічиїх міст і не знищать жодної культурної пам’ятки. Крім того, вони конче повернуться, бо врешті знайшли свою батьківщину, таку центральну і таку східну водночас.

Вони повернуться – я за них ручаюся.

2005

Мені сняться уривки дійсності. Зрештою, так і має бути, адже що таке сни, як не уривки дійсності? Мені сняться кінематографічно великі плани: миготіння всіляких паперів, бюлетенів і протоколів з якимись мокрими печатками, мені сниться підрахунок голосів. Я жодного разу не брав у ньому участі – чому він мені сниться? Точнісінько так само ще три місяці тому мені снилися всілякі діаграми і то були рейтинги кандидатів, хоч сам я жодного разу ніяких рейтингів не складав.

А наприкінці вересня я мав одну розмову в Берліні, і той німець, якийсь чи то дипломат, чи то політик, ніяк не хотів сприймати поважно моїх надій на зміну влади. Впродовж останніх року-півтора я вже набув неабиякого досвіду в переконуванні іноземців, за всякої публічної та приватної нагоди всюди повторюючи як заклинання: «Зверніть нарешті увагу на Україну – восени 2004-го там має відбутися щось надзвичайне». Але той німець виявився твердим горішком. Тому він лише хитав головою: «Гаразд, якщо ваше суспільство настільки виросло і в ньому настільки зміцніли протестні потенції, то чому цього не видно досі?». На що я відповів, що українці загалом дуже неконфліктні й до останнього залишають шанс мирові. Себто чекають дня виборів, щоби тихо і непомітно змінити владу бюлетенями. Однак якщо в цьому їм посміють завадити, а швидше за все таки посміють, то вони обов’язково виступлять – і голосно, і помітно. Я це казав і водночас думав сам про себе: «Ну що це з мене за барон Мюнхгаузен такий!».

Тому нині я дуже дякую за те, що не виявився цим бароном, заїжджим брехуном-гастролером, запудрювачем мізків. У мені назбиралося стільки вдячності, що я навіть не зможу згадати всіх і всього, і я просто повторюю це слово: дякую.

Я дякую долі, яка вже вдруге за життя (вперше було 1991-го) приносить мені радість ламання імперії. Мало кому так таланило, і то двічі за життя.

Я дякую молодим, які виявилися не тільки надією, але й дією – такою, що артистично і весело долає брутальну тупість продажних пацанів і дядь разом із підкинутою ними вибухівкою і відчайдушно лягає під колеса автобусів вихідного дня, цим самим рятуючи безпорадних дорослих від гріха фальшування.

Дякую спостерігачам на Сході, офіційним і неофіційним, і тим із них, кому погрожували і кого не допускали і кого виштовхували з дільниць. Спостерігачам на Заході теж дякую. Дякую всім новоча-сним паломникам – на Схід і на Захід, що маршрутами свого пересування зшивали докупи це пошматоване тіло, це, за Тарнавським, «розжоване серце».

Дякую моїм читачам, які впізнавали мене на Майдані та в околицях упродовж тих днів і ночей – усі вони були молоді й красиві, та й виявилося їх більше, ніж я міг собі уявити у найсміливіших перебільшеннях.

Дякую друзям із Німеччини, Польщі, Британії, Угорщини, Чехії, Штатів, Швейцарії, звідки ще? – кожен із них писав, як стискає за нас кулаки – і в дослівному сенсі, й у переносному – і ця енергетика стиснених кулаків нас, безперечно, підтримувала, бо насправді все на світі вирішує чистота й інтенсивність докладених зусиль, а переживання – це також зусилля.