Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Дякую Ериці Ахерман (Цюріх, Швейцарія) за те, що написала: «Ми не тільки вами захоплені, ми вам заздримо». Дякую Артурові Буршті (Вроцлав, Польща) за те, що написав «Тепер ми повинні у вас учитися».

Дякую Аркадієві Д., російському поетові з Пітера, який написав: «Може, ви й нас колись порятуєте».

Дякую полякам, а надто тим, хто заповзявся відстоювати «вашу і нашу свободу» з таким натхненням, наче їм ішлося про створення ніколи досі не баченої Території Абсолютної Свободи «од можа до можа», від моря до моря, від Дону до Атлантики.

Дякую музикам, які захистили Майдан щільним і чесним звуком, непроникним для зневіри, цинізму, газів і навіть танків.

Дякую всім, хто зробив зусилля – і лікував застуджених, або варив чай, або розпалював вогонь, або приносив гроші, або бив у барабан.

Дякую міліції й усім іншим спеціальним підрозділам за блискуче виконання наказу «Не стріляй!», що дорівнює беззастережному дотриманню п’ятої заповіді.

Дякую Андрієві, Сашкові, Наталці, Ірені, Миколі, Василеві, ще одному Сашкові, Іванові, Юркові, Іздрикові й Тарасові – і не тільки за поставлені під відкритим листом підписи, бо разом нас дванадцять і нас не подолати.

Дякую Ростикові за незліченні автопробіги до Києва й назад, за все, що під час них і після, і потім, і всі ці роки між нами говорено й обговорено, бо ніщо з проговореного не минало безслідно, себто ми насичували навколишню українську атмосферу невдоволенням, відчаєм, розпачем, але передусім сподіваннями, очікуваннями і сміхом.

Дякую Олесі та Ярикові з їхнім пікапом, на якому написано «Бенюк і Хостікоєв» – нас набивалося в нього завжди по десятеро (а одного разу, здається, навіть одинадцятеро!), і ми скочувалися до Майдану з Батиєвої гори, ніби останній резерв десанту, кинутий на підмогу своїм у вирішальному протистоянні з їхніми.

Дякую Раулеві Риверо, кубинському дисидентові, що вижив у жахній в’язниці «Каналета» і вийшов на волю, відпущений під тиском наших листів. Дякую Раулеві Риверо, на визволення якого я загадав і нашу перемогу, тож коли він опинився на волі, я сказав «yes!».

Дякую всім, хто не продався і не забоявся, всім, кого підпалювала, товкли, обшукували, вивозили в ліс, цькували, залякували, на кого наїжджали й доносили, всім, кому розбивали відеокамери, голови, обличчя – а вони і далі робили свою помаранчеву справу.

Дякую дням і ночам, прожитим у Києві наприкінці листопада. Дякую Києву – це найкраще на світі місто.

Дякую Ґії, Сашкові та Іншим. Дякую всім, хто там був.

Дякую дійсності, що насправді є уривками снів. Дякую за життя, що починається спочатку.

2005

Агіографія Тараса Шевченка для більшості українців починається з його дитячої подорожі до кінця світу. На цьому випадкові найчастіше наголошують учителі вже в початкових класах загальноосвітніх шкіл: шестилітній хлопець одного літнього дня, нікому нічого не сказавши, вирушає з дому назустріч обрієві – туди, де, як йому здається, небо сходиться з землею, і світ закінчується.

Рівнинно-степовий ландшафт спокушає своєю відкритістю. Все здається досяжним, навіть найвіддаленіша смуга на видноколі. Першого дня хлопець змушений був повернутися ні з чим: кінець світу лишався надто далеко, на землю западав вечір, і мандрівник вирішив, що надто пізно вийшов з дому. Така відстань вимагає довшого часу, обачно подумав він і тихо повернувся домів. Наступного ранку він вийшов ще вдосвіта, аби перед смерком встигнути дійти до кінця світу і – бажано – повернутися назад. Ранкову росу, запахи степової рослинності й поступове світання неба кожен із нас може додати в своїй уяві.

Пройшовши чотири версти, хлопець опинився в сусідньому селі, якійсь Пединівці. Це був шок – виявилося, на світі є ще якесь одне село, і в ньому живуть люди, яких він ніколи не бачив. Світ починав розростатися. А якщо таких сіл виявиться на ньому не два, а цілих три, десять, а якщо десять тисяч?..

Кінець світу утікав за межі осяжного. Земля більшала просто на очах, сполохані степові птахи вилітали йому з-під ніг, ліси повнилися розумними тваринами, в річках розмовляли риби. Цілком розбитого і втомленого, його вночі повернули додому чумаки, ці степові перевізники солі, а разом із тим – і зв’язківці українного простору. Старша сестра – матері на той час уже не було серед живих – не дозволила братові покарати його, насилу погодувала (очі в малого злипались, а голова хилилася додолу) і врешті вклала на постіль зі словами «Спи, приблудо»…