Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Я не обмовився: Росія – себто інший континент. У цьому тексті вона виникала вже неодноразово, слід і для неї підшукати якесь відповідне їй місце.

Впродовж моїх неодноразових читань і публічних дискусій з приводу меж Європи на всіляких західних форумах мені так само неодноразово траплявся цей тип захисника Росії. Того разу він попросив слова у відповідь на мої річково-географічні метафори, з яких випливало, що Україна цілком і повністю належить Атлантичному світові. «І Росія, – казав він, – не смійте викреслювати Росію з Європи!». Він був німцем, але зовні нагадував чеховського інтелігента – такими їх принаймні роблять скельця окулярів. «Росія – це країна високої європейської культури, – проголосив він. – Особисто я знаю чудових людей з Новосибірська, які слухають Моцарта!». Я погодився з тим, що Європа справді не має меж і в цьому сенсі ми не сміємо викреслювати з неї не тільки Росію, але й Сполучені Штати Америки. Це викликало в нього нове заперечення: «Америка? Ніколи! Це зовсім інше, це ніяка не Європа!». «Але особисто я знаю чудових людей із Сан-Франциска, які слухають Моцарта», – відповів я.

Не сумніваюся в тому, що мій опонент належав до прихильників запаморочливо красивого гасла «Європа від Лісабона до Владивостока!». Просторова перспектива хаотично велетенського Світу-За-Уралом, безперечно, не може не притягувати захоплених поглядів вихованих у впорядкованій тісноті й вузькості надрайнських містечок нових візіонерів. Романтичне Drang nach Osten нікуди не зникає, набуваючи все нових інтелектуальних модифікацій. Цього разу воно виявляє себе у справді неосяжній широті гасла «Європа від Лісабона до Владивостока!».

Я знову сягаю по Diercke Weltatlas, намагаючись визначити, де в такій Європі знайшлася б моя – Центрально-Східна. З усього випливає, що десь поміж річками Іртишем і Леною. На вісім десятих вона складалась би з тайги і була б однією з найрідше заселених світових територій, з густотою 0,00001 людини на квадратний кілометр, безумовними її центрами були б міста Новосибірськ (де, як ми знаємо, слухають Моцарта), Красноярськ і зразково-соціалістичний Братськ, а корінним населенням – евенки й буряти.

Особисто я б такої Центрально-Східної Європи не хотів. Не тому, що маю упередження стосовно евенків – радше навпаки. Просто жоден Іртиш не може замінити мені Дунаю з його альпійськими, карпатськими і ватіканськими притоками. Жодна музика не замінить мені румунської і угорської, а також гуцульської.

Єдиний у такій ситуації плюс полягав би в тому, що Україна в «Європі від Лісабона до Владивостока!» виявилась би стовідсотково західноєвропейською країною. І не тільки в сенсі географічного розташування – адже, як відомо, все пізнається у порівнянні.

Й усе ж особисто мені значно більше сподобалось би гасло «Європа від Лісабону до Луганська!» – звучить не менш по-візіонерськи, але в той же час окреслює зону європеїзації значно поміркованіше. І, щиро кажучи, відповідальніше.

Наскільки Сарматія є викликом для України, настільки ж Україна є викликом для ЄС. При цьому Європа (надалі для розмежування акцентів я вживатиму це слово в його консервативному, західноєвропейському значенні) цього українського виклику потребує як повітря. Тому що вона у кризі.

Україна ж – так само як повітря – потребує європейської перспективи. Але вона цього повітря не отримує. При цьому з європейського боку їй закидається передусім неготовість суспільства й еліт до євростандартів. Тільки от що це таке і як їх осягнути – особливо якщо вони, ці стандарти, подвійні?

З усіх євростандартів мені до кінця зрозумілий лише один – євростандарт ненасильницького повалення тоталітарних режимів. Його було встановлено на порозі нової Європи хвилею оксамитових ЦСЄ-революцій 1989-1991 років, за що майже всіх суб’єктів цих революцій від Естонії до Албанії було невдовзі нагороджено європейською перспективою, що нею одні з них скористалися (Естонія), а ті досі не зуміли (Албанія). Україна цей стандарт не тільки цілком успішно досягнула (1991 року), але й суттєво його покращила (2004-го). 2004 року українці змушені були доламувати те, чого не спромоглися доламати 1991-го, так що воно вижило, трансформувалося, перегрупувалося і знову сіло їм на голови. Але за 13 років існування під ним українці, як виявилося, накопичили феноменальний громадянський потенціал. Саме він і дав їм змогу влаштувати й завершити свою Помаранчеву революцію за таким високим євростандартом.