Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Автор цього листа, вочевидь, і сам ще не усвідомлює, що вже став нашим агентом. Саме так – агентом українського впливу, яких нашій культурі так загрозливо і несправедливо бракує. Ні, не агентом української влади, режиму, спецслужб, аж ніяк, Боже збав, ні. А – хоч як дивно це звучить – агентом нашої поезії, прози, музики, історії, агентом наших метань і пошуків, наших проколів і приколів.

…А вже перед самим їхнім від’їздом я виводив би їх на Чорногірський хребет. Щоб Україна їм снилася.

2003

Готуючись – хто як – до війни в Іраку, люди світу майже не зауважили кількох не менш жахливих катастроф.

Уранці 6 березня цього року, на славнозвісній Вацлавській площі в самому центрі Праги 19-річний юнак здійснив привселюдне самоспалення, обливши себе бензином. Попри блискавичну реакцію перехожих, котрі тут-таки кинулися його рятувати й викликали швидку, він помер від опіків у машині дорогою до лікарні.

Існує щонайменше дві підстави на те, щоби ця трагедія не йшла мені з голови. Перша з них – його вік. Дев’ятнадцять – це якраз посередині між моїми дочкою й сином. Ніщо в цьому світі не подобається мені так, як юність, для мене це безумовна й абсолютна вартість, неперевершене благо. Смерть у такому віці є чимось, м’яко кажучи, абсурдним, вона є передусім жахною аномалією. До того ж, смерть мученицька й добровільна – те, що німецькою називається Freitod, себто «смерть із вільного вибору».

Друга з моїх підстав полягає в особливо інтимному моєму ставленні до Праги. Те місто вельми багато для мене важить, уперше я побував там дитиною влітку 68-го року, і відчуття раю на землі назавше вгніздилося в моїх візіях. У липні 68-го я ще не міг цього розуміти, але, звісно, міг це відчути – апогей Празької весни, пульсування свободи, безліч вільної молоді на вулицях і площах. Мені хотілося мати таке ж довге волосся і поводитися так само незалежно. Можливо, я так сильно люблю Львів лише тому, що місцями він дуже нагадує Прагу.

Ні, Прагу в жодному разі не можна вважати депресивним містом, так само, як і чехів – нацією, схильною до суїцидів (як, скажімо, їхні сусіди угорці). Що більше – про суто чеський інстинкт самозбереження чеськими ж інтелектуалами написано чимало іноді обурених, іноді співчутливих рядків. Як-от Богуміл Грабал. У повісті «Ярмілка» він навіть не приховує власної чеської типовості: «Такий уже в мене пристосовницький характер. Якби нас загарбали турки, то я враз пішов би будувати мінарети, купив би собі словничок турецько-чеський і навпаки. Такі вже ми є – хоч би ким погодимося стати, лише б вижити».

Коли Грабал писав свою «Ярмілку», він ще не знав, що наприкінці 60-х чехам випаде історична нагода спростувати його гірко-іронічну самооцінку. В серпні 68-го року (так, того самого ще літа!) мого батька як офіцера запасу взяли до армії. Це називалося захист соціалістичних завоювань у братній Чехословаччині. Чи якось так.

А вже у січні 69-го, за кілька місяців після початку радянської окупації, 21-річний чеський студент Ян Палах здійснив привселюдне самоспалення на Вацлавській площі. Тоді відразу кілька поетів українського самвидаву заримували його прізвище зі словом «спалах». Минув лише місяць – і на тому ж місці 19-річний Ян Заїц повторив той самий акт. Як прийнято казати у таких випадках ще з часів стародавнього Риму, «солодко й почесно вмирати за вітчизну».

Додам: і недаремно. Тринадцять із гаком років тому справа, за яку спалилися Палах і Заїц, урешті перемогла: оксамитова революція, сотні тисяч людей на Вацлавській площі, студентські протести, падіння Стіни, розпад СРСР – світ на початку 90-х заповідався врешті вільним і безконфліктним, усі з усіма домовилися про загальнолюдські цінності, оксамитова лагідність виявилася сильнішою від броньованих боємашин, омонівці всіх країн були закидані тортами і квітами, троє хлопців, що лягли під танки у Москві в серпні 91-го, зупинили найчисленнішу армію світу. Що, вочевидь, і дало підставу Френсисові Фукуямі оголосити кінець історії.

Найголовнішою проблемою світлого майбутнього тоді уявлялися пересит і нудьга. Разом з кінцем історії заговорили про кінець страждання, а з ним і про кінець літератури, поезії, пристрасті, любові та ненависті. Відвідуючи Прагу в середині 90-х, я спостерігав лише безперервне свято: туристи, оркестри, карнавальні шестя, обліплені щасливими закоханими парами сади, парки, сходи, фонтани. Здавалося, ніби людство вже все, що могло, осягнуло, відмучилося в поті чола свого і тепер йому залишається вічний кайф як компенсація за минулі терпіння.