Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Для України перебування в російській зоні світу обертається на копіювання передусім російського негативу. Генетична близькість нинішньої української державно-владної верхівки до російського естетичного ідеалу передбачає не тільки щирий захват від фільму «Брат-2» чи салонно-блатнякової попси, але й – що неминуче випливає зі специфіки смаків – уперте намагання стабілізувати власну державу за російським взірцем, сягнути путінської непохитності й безальтернативності. Аби втілити цей проект бракує лише такої дрібниці, як постать цього самого українського Путіна. Тому залишається цілком реальною перспектива остаточної здачі свого містечкового суверенітету – ясна річ, в обмін на певні майнові та, сказати б, юридичні гарантії – в руки власне Путіна, справжнього і єдиного. Подеколи здається, що такий проект уже надзвичайно близький до втілення, і наступного ранку ми просто прокинемося в іншій країні. Подеколи так не здається: це означає, що маятник знову гойднуло у протилежний бік. І все-таки, спостерігаючи відносну успішність саме цього стабілізаційного геополітичного проекту, я ловлю себе на підсвідомому бажанні якомога голосніше цитувати Хвильового: «Геть від Москви!». Мені прикро, що я ладен вживати такого печерного гасла. Хвильовий, правда, потім змушений був пояснювати, що йому йшлося не про Москву як таку, а про Москву – столицю всесоюзного міщанства, Москву буржуазно-непманську, ту, що зрадила робітниче Марксове вчення і ганебно переродилася. Проціджуючи крізь зуби його хрестоматійний заклик, я теж мусив би уточнювати, про яку саме Москву мені йдеться. Ні, звісно, не про ту, Москву неофіційну, Москву без московської прописки, де на нікчемно малу квартирну площу іноді набивається так багато вільних і щедрих людей, що ходиш серед них увесь, просто обдарований і щасливий: ще крок – і почнеться: Гітари, цигани, ведмеді, непояснимий душевний свербіж із приставленим до скроні пістолетом, велика загадка безмежно складної психічної структури з її переможним «А це тобі за Севастополь!» у фіналі.

Мій досвід особистого спілкування зі світом латинки, себто Окцидентом, нараховує одинадцять років. Починаючи з того таки 1992-го, коли я, засівши серед альпійських передгір’їв на бідермаєр-юґендштильній віллі «Вальдберта», писав свою політично некоректну «Московіаду», починаючи з тих зимово-весняних сум’ятливих днів і ночей, я намагаюся позиціонувати себе в розумінні західних колег як неросіянина. За найвищим рахунком – це намагання якомога активніше обстоювати свій культурний суверенітет. Хоч – куди мене понесло – насправді йдеться про вельми приватне, внутрішнє й особисте. «Це так, ніби ти – Іван, а тебе всі звуть Павлом», – пояснюю я свою нетерпимість. «О, справді? – недовірливо посміхаються вони. – Ну, гаразд, якщо тобі на цьому так залежить – будь Іваном. Хоч насправді ти все-таки Павло». Десь отак.

Далебі, на дванадцятому році своїх паломництв у західному напрямку я вже дещо стомився, хоч уперто не перестаю:

– заперечувати, що Достоєвський має бути мені ближчий, ніж Гессе;

– відмовлятися від компліментів стосовно російського балету яко неналежних;

– переконувати, що мову, якою я пишу романи й есеї, не вигадав президент Кравчук у грудні 1991 року;

– доводити, що мелодія «Калінки-малінки» залишає мене цілком байдужим;

– криво посміхатися на кожне їхнє «дабром пошалюйста!».

Я не перестаю робити ще десятки інших спазматичних жестів, мені йдеться, як уже сказано, передусім про моє індивідуально-індивідуалістичне я, в мені, чорт забирай, бачать когось іншого, себто мене, чорт забирай, насправді не бачать – отже, це той-таки самозахист, моє розпачливе небажання прийняти реальність і раз назавжди погодитися з тим, що слово vodka з їхньої консумптивно-гедоністичної свідомості вже годі витіснити словом horilka, а роки минають, і вони все так само вітають мене своїм «дабром пошалюйста!», на що я скриплю зубами і мрію про запровадження в Україні латинки…

Але – слушно запитує мій приятель Андрій Бондар, цитуючи навіть не себе, а класика – як тоді бути з тоненькою свічечкою букви і та місячним серпиком букви є?

Як бути з ї, як бути з є, як бути з Я?

У своїх гео(культурних? політичних? поетичних?) конструкціях я найчастіше спираюся на кілька ефемерид. Однією з них є Центрально-Східна Європа. Останньо я лише те й роблю, що відбиваюся від підступного запитання «А що це таке?». Я свідомо розмиваю її межі, містифікую й напускаю туману. «Це Нью-Йорк, – кажу я. – Це стовп в околицях карпатського Рахова. Це територія постмодернізму, наділеного пам’яттю та надією. Це територія повна руїн. Це рухома територія, що дрейфує на схід. Це моя остання територія».