Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Загалом же уявлення про нутряну русофобію галичан чи – дещо ширше – західних українців є одним із хронічно найзапущеніших російських міфів, розпачливою спробою якось витлумачити собі проблематичність, чи, м’яко кажучи, небезхмарність стосунків із молодшими братами, заздалегідь прийнявши тезу про дві України, з яких одна – більша – загалом проросійська і переважно російськомовна, а друга – менша – Росію ненавидить і послідовно каламутить найчистішу воду братньо-слов’янських стосунків. Генетично ця теза походить із тих самих кабінетів, де століттям раніше вже було сформульоване розуміння України як політичної інтрижки кількох німецьких і австрійських міністрів. Як кожна істина кабінетного походження, вона передусім наївна. Посутньо це спроба самозахисту перед самою реальністю: локалізувати антиросійське зло у певному територіальному закутку, десь подалі, на західних присмеркових околицях, у сфері згубних і підступних австро-угорських, польських, німецьких, а тепер уже й американських впливів. З американцями, до речі, насьогодні виникла відчутна плутанина – вони чи то потенційні суперники і навіть вороги у наступному поділі тих самих сфер, чи то найближчі союзники у боротьбі з тероризмом.

Насправді Україн є набагато більше, ніж дві (погодьмося, що двісті двадцять дві принаймні), і де саме сьогодні проходять українські лінії поділу, не зовсім відомо, себто відомо лиш те, що проходять вони скрізь, але найменшою мірою на регіональному рівні.

І все ж: звідки воно береться, це моє неприйняття Російської імперії? Чим вона так завинила переді мною, дозволю собі спитатися?

В моїй приватній міфології чомусь виникає літо 1968 року, саме так – половина літа, мені вісім років, я закінчив перший клас середньої школи і на вакації потрапив до Праги. Відтоді це місто страшенно багато для мене важить: відчуття липневого раю на землі назавше вгніздилося в моїх візіях. У липні 68-го я ще не міг цього зрозуміти, але, звісно, міг відчути – апогей Празької весни, пульсування свободи, безліч вільної молоді на вулицях і площах. Мені хотілося мати таке ж довге волосся і поводитися так само незалежно. За кілька тижнів – на той час я вже повернуся додому – все це буде брутально зупинене військовою інвазією. Щось у цій дійсності виявиться не так.

Зрозуміло, в тому віці я не намагався поринати в політичні причини того, що трапилося. Ця інвазія радше здавалася мені проявом певного суто естетичного конфлікту. Невимовно гарне місто, переповнене вільними молодими людьми, виявилося естеетично несумісним із тією системою, до якої належав я. Треба було вибирати, з ким я тепер. Із боку системи в дію пішли танки – естетичний аргумент, можливо, навіть для восьмилітнього хлопця неабияк атракційніший від якоїсь там середньовічної архітектури на тлі гіпівського карнавалу. Не знаю чому, але в тому конфлікті я все-таки вибрав не танки.

Залишається вкотре констатувати, що наші смаки непередбачувані, а проте водночас саме вони визначають усе. Але в такому разі навіщо я пишу ці рядки? Цілком вистачало б малодушно зізнатися, що Росія й усе російське мені не до вподоби, бо такі вже в мене смаки. І це було б жахливою неправдою. Або ще гірше – жахливою правдою.

Я по-дитячому розкреслюю аркуш паперу на дві вертикальні половини і намагаюся вписати в одну з них позитив, а в другу негатив. Це стосується Росії, себто що я про неї думаю. Колись у школі ми саме в такий спосіб аналізували образ Гомерового Одисея – розумний, але хитрий, кмітливий, але підступний, цілеспрямований, але безжальний, герой, але сволота. Цього разу в позитивній частині аркуша в мене «інтелектуально-душевна широта, глибина і відвага» (яка, до речі, нам, українцям, переважно навіть не снилася), «чудова невід-світу-цьогошність», «особлива анархічна здатність літати над побутом і дріб’язковістю», «незаперечна культурна самодостатність й інтенсивність». У негативній частині – «поліційний/спецслужбістський характер влади», «маніпулятивно-дезінформаторські ЗМІ», «цинічно-технологічний політикум», «ксенофобська – расова, релігійна, національна – нетерпимість загалу». Неважко завважити, що все позитивне корелює з індивідуальним, з окремо взятими особистостями, тоді як усе негативне – з суспільним, із системою в цілому. Іншими словами, залишається визнати рацію чи то Кюстинову, чи то ще чиюсь (уже не згадаю напевно): мовляв, вони (росіяни) викликають захоплення як окремо взяті люди й відразу – як суспільний, об’єднаний у державну цілість організм. Ось вам – не більше й не менше: захоплення і відраза, або – або, крайнощі по-російському.