Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

як усе й скінчилося. Чи річ була в тому, що вони, успадкувавши владу, а відтак і майно, перехопили принагідно й наш прапор? Та ні – яке там перехопили, жодних батальних сцен, жодної кінноти, жодних перехоплювань на повному скаку під хрипіння бойової сурми. Коли вже послуговуватись історично-мілітарною образністю, то це швидше так, наче вони потайки поцупили його вночі з нашого табору (наші вартові, як завжди повпивалися й нічого не чули) – а раптом придасться до всіх цих приватизованих трубогонів, комбінатів і пароплавств?

Отак укотре здійснилося давнє спостереження невідомого мені цинічного історика про те, що революції (якщо то була революція, звісно) задумують романтики, втілюють фанатики, а використовують негідники. Саме вони. І патріотизм – їхній останній притулок, про що завжди пам’ятаймо.

На додачу ще ця плутанина в поняттях – де його, цей патріотизм, примістити, де йому місце на понятійній мапі світу? Чи це справді щось таке, що міститься на протилежному боці від, скажімо, космополітизму? І що таке ця patria, і хто насправді наш Pater! Тут, либонь, оголюється в усій красі ще цілий ланцюг спокус – дорівняти патріотизм до націоналізму, а той своєю чергою до нацизму, расизму, сексизму, чогось там іще. Патріотизм є шовіністичним уже бодай тому, що називається так, як називається, а не матріотизмом. Чому той Батько конче головніший від Матері? Чим він це заслужив? Статевим членом?

Крім того, ця молода європейська ідентичність, що нею останніми роками аж тіпає від самонаповнення чимраз новими змістами й відчуттями, з усіма наслідками чергового ферментування настроїв та ідей. Що вона таке – новий різновид патріотизму («ми – європейці, Європа – наш спільний дім») чи, навпаки, антипатріотизму – того, який виростає понад етнічне, національне, родове, статеве, того, який усе на світі глобалізує, універсалізує, уніфікує, нівелює? Але що таке насправді цей антипод, цей антипатріотизм – чи не патріотизм власне у його найщирішому вигляді? Чи це не він вимагає відокремитися й відмежуватися? Я маю на увазі, наприклад, ці мури, ще свіжі від фарби таки захисного кольору – там, відразу ж за західним кордоном України.

Так от, знову до України. Що там сьогодні діється з патріотизмом? Яких нових метаморфоз він зазнає, що він може означати? Бути з владою, позаяк саме вона у своїй риториці найчастіше вдається до цього слова (і нічого дивного: останній притулок)? Бути проти влади, позаяк сама вона неукраїнська і всіма своїми діями цей патріотизм лише розмиває та дискредитує? Бути за Україну в Європі, позаяк із двох лих вибирають менше, а небуття в Європі видається з них якраз більшим? Бути за Україну з Росією, позаяк ця мета є значно реалістичнішою, а отже, суголоснішою національним прагненням? Бути за Україну без європ і росій, позаяк насправді ми самодостатні, наша культура налічує не менше десяти тисяч років і в нас є свій особливий Шлях Аріїв?

Яким ще слід бути?

За Україну від Сяну до Дону, позаяк в єдності наша сила, чи за Україну регіонів, позаяк сила наша у квітуванні різноманітності? За Україну з диктатурою, позаяк лише сильна рука здатна впоратися з цим співучим і працелюбним народом? За Україну з розвинутим громадянським суспільством, позаяк це єдиний шлях до нормальності? За Україну без Кучми? За Україну без жида і москаля? За Україну без нациків? Без африканців? Без українців?

Цей український патріотизм – дивна сума й суміш взаємозаперечних технологій і міфологій. Іноді здається, що ми й досі не сформулювали відповідей на такі безнадійно застарілі виклики, що їх уже й викликами називати якось незручно.

Але чи тільки ми?

За великим рахунком патріотизм аморальний. Його місце хіба що на стадіоні – там, де цілком виразно й однозначно, за кольорами майок і трусів, видно наших і їхніх, і наші конче мусять перемогти, адже вони кращі вже тим, що вони наші.

Найвищий гріх терористів 11 вересня, мабуть, не в тому, що вони свідомо потягли за собою у смерть тисячі не готових до неї людей, а в тому, що вони пробудили в Америці демона патріотизму. Одним із побічних наслідків цього пробудження, поруч із війною в Іраку, став відеокліп Мадонни «American Life», що так зненацька активізував у мені вже, здавалося б, рудиментарний орган, котрим люблять батьківщину.